Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
(—— і витяглось свавольця довге тіло
замісто стягу.
Короткий стогін-струм в напруженні бакштагу —
і все.)
Щось не в’яжеться. Корова вдовольняється кожною луговою травою, і горобець кожним зернятком. Людина ні. Тисячу зернин людина відкинула. Він дихав голосно. Чому людина не могла пекти хліба з горобини. І так само кориця. За хліб точаться війни. Погано, сказав він, погано і дивно.
А нанизу вібрує ель у рурах чаш:
нехай живе наказодавець наш!
І в мить останню на спардек
ступа сам твердовусий Френсіс Дрек.
Повинно б, властиво, Дрейк. Так, балада. Балада, що її назвати б: Прапор на щоглі, бо фінал так прямо про це й говорить, хоч уже іншим розміром:
Лев кораблі побудував,
добрячі кораблі.
Лев пересвідчитись бажав,
чи кругло на землі.
Прудкий біжить у жилах ель,
а прапор тільки гойда-гойда!
Це йде зубатий корабель,
на всі моря зубатий пройда.
На всі моря зубатий пройда, сказав він. От я людина без імені, сказав він. Це означає: мене викинуто на острів, де ні хліба, ні кориці. Він дихав голосно. Висновок: я мушу видихнути повітря і вмерти. Це щоб догодити тим, хто має хліб, має й корицю, а не хоче зо мною поділитись. Він замотав головою. Тисячу й тисячу зернин відкинула людина, аж знайшла хлібну. І за хліб точаться війни. Він замотав головою. З усією моєю законсервованою логічністю я знаю одну казку. З незапам’ятних давен море викидало на берег безліч первісної слизоти. (Я людина без імені.) Безліч слизоти гинуло на березі об колючі камінчики. (Чи ви збагнули, Марто, я людина без імені.) Одне ядерце не загинуло об колючі камінчики (потім у салоні відсахнулись і кашлянули людина без імені), а обжилося між камінчиків і стало людиною. (Як же ж ви пробували вигадувати це без усвідомлення людина без імені.) Я знаю, воно ядерце в слизоті думало перед мільйоном років так само, як я: ану ж, думало, мені першим судилося вижити без панцера, без імені. В ньому, в ядерці, зібгавсь тоді пологовий корч вселенної, сказав він і від напруги думки заснув.
Я люблю мій маленький дімок, сказав він, прокинувшись. Нещодавно звернули увагу на тему: людина проходить крізь війну і бомби з мішком картоплі. (Я люблю мій маленький дімок.) Вона тягне його на плечах будь-що, бо знає: в фіналі війни голод, куди б фінал її людину не привів. (Я люблю мій маленький дімок.) І вона хитрує, ділить картоплю по маленьких клуночках, бо не всюди з великим пускають. (Я люблю мій маленький дімок.) А то ще є он які люди. Він дихав голосно: я люблю мій маленький дімок. Така бабуся дивиться, що за біленьких дровцят німець нарубав та рівненько поскладав, думає-думає та й каже: такими дровцями паски пекти,
(—— а прапор тільки гойда-гойда!
Це йде зубатий корабель ——)
Він сильно засміявся. Людина без імені це людина, що їй їсти траву. Виживе чи не виживе. Він сильно засміявся і погладив собі груди. Може бути в одному народі гостре бажання боротися проти другого. Ненависть могла бути прогресивним чинником, але до певної дати. Він погладив собі груди. Після певної дати виплід ненависти неспівмірний із самою силою ненависти: багато дужчий. Він сильно засміявся і погладив собі груди. Одного разу і вдруге поети покликали до помсти, «за око вороже око», і ці вірші були окрасою хрестоматій. Сьогодні це смішно й жалюгідно. Сьогодні не можна: сила помсти знищить самих месників, і тоді що. Треба, щоб усі визволили всіх. Він розплющив очі. Це означає: кожний Я прийде до круглого столу з потугою свого генія. Ти з мішком картоплі і я з картиною, тільки не з цією, з іншою. Кожний від себе нехай мне, щоб була доба. Де мої пензлі, Марто. Я хотів трохи переробити. Ти з мішком картоплі і я з картиною, а обидва ми без імені. Він погладив собі груди. Отже, трудний і лячний тільки перший крок: утратити ім’я. Виживе чи не виживе. Він сильно засміявся і погладив собі груди. А там далі вже якось. Запріг воли, і від Полтави до Кельну і до Буенос-Айресу, і баба позаду на возі. Хто такий. Чолов’яга без імені. Що везеш. Шматок дотепу і нелюдську свою винахідливість і ще нелюдську свою людяність.
(—— на всі моря зубатий пройда.)
І ще нелюдську свою людяність. Він поступово, роз’ятрений думкою, заснув. Йому прозоро приснилося, що геній людини в її снах, бо однаково снить і сталевар і поет, лиш те, як вони потому сни свої різьблять на дійсність, лиш ступінь уміння виснити дійсність — лиш ступінь вміння виснити дійсність — розподіляє по гуртах, по класах, по фахах. —— Він був прозаїчна людина, він відчував це добре тепер уві сні, він ніколи не надавав уваги снам, це він теж усвідомлював уві сні.
(—— на всі моря зубатий пройда..)
Він так глибоко зацікавився своїм сном, що покинув думати про сон, став глядачем. Він бачив, як біжить рейками і балянсує руками худий молодик. Він відчутно уявляв собі, біжить молодик із старого російського роду, син білоемігрантів. Прізвище: Імператузов, з доброї родини, і он навколо багато перевесників, молодики, більше дівчат, сплескують долонями, кричать: Вову Імператузова б’ють — і, справді, в цей момент хтось дає молодикові під ніжку —— Він добре усвідомлював свій сон, коли прокинувся і почав думати, як убивають людей.
І він думав про те, як убивають людей. Приміром, вкидають до кави два зернятка, але тоді треба мати доступ до кави отруюваного, і для цього слід увійти в таємний зв’язок з його жінкою, що в неї синюваті нігті, намолодити собі щоки абощо. Ах, «за око враже око», сьогодні смішно й жалюгідно. Він роздивлявся на сірий ранковий куток кімнати. Просто в кутку, на один крок від ліжка, високий годинник. Дуже гарно вирисувані цифри. Показує, кажуть, уже другий рік двадцять по четвертій. Не знати, коли запала фатальна хвилина: вранці чи опівдні. Не
