Duty free - Оксана Форостіна

чорними скелями, стіни-скелі з вікнами, що виходили у безодню, утворювали чорне провалля, з якого Елайджа марно намагався вибратися, переходячи балконами (тими самими, з яких зазвичай буває «вхід» і на яких влітку, сидячи на стареньких дзиґликах, гріються бабці з болонками), під’їздами, подвір’ями, але це локальне львівське пекло лишень закручувалося довкола нього, як спіраль, після кількох таких сновидінь він уже навчився відчувати початок цієї спіралі на цілком буржуазних бічних вулицях, проте все одно приречено завалювався в темну ущелину.

Але в більшості випадків його мандри у внутрішньому Львові відбувалися у сонячну погоду, було літо, пахло травою і смітниками. Він збивався на манівці, заходив у траву і пісок подвір’їв старих австрійських будинків, виходив із балконів просто на зелені галявини, галявини ставали парками, парки — схилами Високого Замку. Інколи він непритомнів від жаху і прокидався, бо на його шляху з’являлися мовчазні інфернальні постаті — старі жінки у бавовняних халатах і капцях або чорні коти, їхній погляд означав, що подорож закінчено. Десь під ранок він згадував, що вся ця викривлена топографія йому знайома, і якби сновидіння повторювалися кілька ночей поспіль, він би рухався все швидше й швидше. З кожним разом він переконувався, що завантажується одна й та сама карта, але він кожного разу йде іншим маршрутом. Наприклад, він двічі виходив за межі міста: одного разу рухаючись уздовж зарослої травою трамвайної колії, яка закінчувалася аж на залитих сонцем полях і пагорбах, а другого — піднімаючись парком-горою, таким густим, що світло ледве пробивалося крізь гілки, а потім якимись робітничими передмістями, гаражами, вузькоколійками, вагончиками з водярою і шашликами на картонних тарілочках із цівками кетчупу. Він точно знав, що він у східній частині міста, точніше, південно-східній, десь позаду залишалися яри Нового Львова і парк Залізні Води, і привиди ветеранів з орденами на грудях, які цим парком ходили. Він завжди знав, чи він на півночі, чи на сході.

Лише двічі Елайджі вдалося більш-менш упевнено протриматися у цих снах до ранку: було холодно й сіро, він йшов хребтом горішніх вулиць, бачив згори метушливі трамвайні зупинки, якісь кіоски, якісь ятки, людей із парасолями, площа внизу нагадувала набережну Дунаю з боку старої частини Буди, та й самі горби — горби Буди, там навіть був якийсь сірий монумент, щось неймовірно радянське. Елайджа прокинувся з відчуттям переможця, майже зрозумівши правила гри.

І лише одного разу, вже після повернення до Штатів, він побачив білі мури зблизька, невідомі боги його сновидінь забажали, аби фортеця нагло матеріалізувалася посеред плетива квазі-львівських вулиць. Елайджа завмер перед цими неспівмірними зі Львовом масштабами, абсолютною невідповідністю величезного замку-храму мармулядовому Львову. Романські світлі стіни були оточені пісками і сонцем, і вітром, і якимись археологами — вони діловито сновигали довкола з лопатами, з фотоапаратами, із закоченими рукавами. Елайджа довго йшов уздовж розжареної сонцем білої стіни, аж доки побачив на фронтальному боці храму-замку візантійську мозаїку, здається, Оранту, страшну андрогінну парсуну, якась англомовна тітка у світлих бриджах та панамі щось йому пояснювала про цю «визначну пам’ятку архітектури», а він тим часом зрозумів, що нагадувала йому біла фортеця, до якої він стільки років йшов у снах. Так, напевно, подумав Елайджа, виглядали фортеці хрестоносців у Святій Землі, романська геометрія Латинського королівства на Близькому Сході, загублене стилістичне непорозуміння, яке ніхто й ніколи вже не побачить так, як його бачили тоді, у часи Другого хрестового походу.

На той час, коли він почав снити цим дзеркальним містом, він уже стільки находився Львовом, що майже наблизився до місцевих у розумінні його справжньої, неочевидної структури — зшитих докупи островів між невидимими каналами, радикальних іншостей, втиснутих у мікроскопічний простір. Якщо дивитися згори, два квартали видавалися тісно приліпленими один до одного, а насправді були схожі на дві країни, не просто не дружні, але й навіть без дипломатичних представництв, із різними календарями, кліматичними умовами, атмосферним тиском, а відтак запахами, світлом, повітрям — липким або ж прозорим і нечутним. Через протяги площ і маґістральних вулиць наскрізь прострілювалися квартали, які вливалися у поточний плин часу з іншою швидкістю, ніби несучи з собою пісок і глину, обтяжені цим намулом, знуджені від своєї повільності. Тут у кам’яницях відкривалися крамниці й кафе, вселялися нові мешканці, але повітря у під’їздах пахло смертю усіх, хто тут колись жив, будь-яке джерело світла мутніло та розсіювалося. При цьому сусідній квартал міг летіти стрімко, мов дошка серфера, і виносив на собі все нові й нові покоління у міський потік, до усіх, не розбираючи, привітний: до останньої ґенерації дітей партійної еліти в яскравих угорських футболках та штанах-бананах, пластунів, задумливих дівчат із нелеґальними сірими копіями заборонених романів, мажорів, реабілітованих дисидентів, чиновників Незалежної України, підозрілих типів, що тримали в квартирах бультер’єрів, та експатів на кшталт Елайджи.

Отже, рельєф: квартали були його заручниками, рельєф визначав центри, довкола яких зросталися будинки, зарослі травою подвір’я чи вузькі подвір’я-колодязі зі сталактитами голубиного посліду на підвіконнях, рельєф визначав береги, що розділяли ці квартали, квартали високих і сірих, мов скелі, будинків — з величезними вікнами і просторими кухнями, з помешканнями, наповненими запахами шкільних підручників, бляшанок з-під какао та перегрітого на сонці паркету, з фасадами, на яких навіки застиг висушений хіттю й жагою модернізм, — і квартали старих австрійських двоповерхівок із дерев’яними сходами та невитравним плебейством. Це рельєф прирікав одні вулиці завжди нести тінистий смуток урвища, дихати підвальною сирістю, а інші — світитися зеленню схилів. Якісь півсотні метрів можуть бути між одним берегом, розкішним, зарослим сонячними палісадниками, переповненим галасливими дітьми з обвітреними обличчями та піском у сандалях, мовби захищеним ковпаком від міської динаміки, та іншим — завжди в тремтінні, виснаженим коловоротом тривоги, чутливим до тіней та всіх вібрацій — від трамвайних до кроків нічних перехожих.

Елайджа вже достатньо находився і нажився Львовом, аби знати, що нові любові вимагають нових маршрутів: більше не тягне пройти саме цією вулицею, нова любов звертає твій шлях в інший квартал, надто ж ті любові, що є зціленням. Адже кожна нова любов — це або хвороба, або зцілення. Нові любові, що зцілюють, — чисті, потік їхнього жару врівноважується потоком м’ятної та свіжої ніжності, вони делікатні до серця, мов мертва вода з тутешніх казок, вони повертають до життя, піднімають на ноги після нещадних уражень, засліплень, струсів, нові любові — охолоджений алкоголь, чудовий обезболювальний засіб: як би ми без нього все це прожили — як би ми без нього вижили?! Вони зрідка несуть у повітрі, зрідка підганяють, їм