Duty free - Оксана Форостіна

Елайджа відкривав для себе цілком нові для нього шари цього химерного плетива, як от молодих, років по 20, музикантів із дивною, не схожою на те, що він чув тут раніше, музикою та рішучістю в запалених очах. Вони мали своє коло безкомпромісних прихильників, переважно їхніх ровесників, і трималися трохи осторонь від усіх. Одного з них, Діна, Елайджа пригадав: він знайомився з Вандою того вечора в ґалереї, на відкритті Блюма. Тепер на ньому була та сама потерта куртка, тільки поводився він уже впевненіше і явно був центром цього нового товариства. Елайджі Дін нагадував юного Артюра Рембо з фільму «Повне затемнення».

— М-да, пацан нє жилєц на цьому світі, — спіймав Елайджин погляд на сцену відомий франківський літератор, з яким вони поруч сиділи за барною стійкою, спиною до бару, й потягували пиво.

— А що з ним? — здивувався Елайджа.

— Талановитий. Я б навіть сказав, ґеніальний. Зараз почуєш.

Елайджа слухав і відчував, що поруч зі світом, який він уже вважав своїм, виростає щось нове, чого він ще до пуття не розумів, і ніби розвертає це місто на кілька градусів: зсуваються вулиці, інакше падає світло. Він був зачарований цією зміною й боявся її, боявся, що поки їх розвертає, все, що він знав, любив і так старанно вбирав у себе, порозлітається, ніби під час шторму, і що його друзі вилетять за борт, і він сам, і Ванда — вилетять за борт. Можливо, Ванда та її хлопці відчували щось подібне, бо Елайджа помітив на їхніх обличчях дивну зосередженість. Те, що робив Дін, було на них і схоже, й несхоже. Ну, гаразд, ці пацани, на відміну від «Клубу галогенів», бавилися електронікою. Водночас, подібно до них, розгортали величезні повітряні полотна. Тільки ось, порівняно з «галогенними», ці повітряні партії видавалися безмежними, несли Елайджу в провалля, вивертали й кидали об землю, в них було стільки відчаю й надриву, стільки простору й небес, що Вандина група здавалася верхом стриманості, поміркованості та старосвітськості. Ця їхня відчайдушна стрімка електроніка походила з іншого ландшафту — не з вологого кам’яного центру з його теплою еротикою, зосередженого на собі, як Уроборос, а з промислових околиць, зі схожої на сотні інших потворної забудови біля залізничних колій, звідтам, де доцентрова сила міста слабне, його сирен уже майже не чути, настає протверезіння від їхнього заколисуючого співу, й можна віднайти вену, яка з’єднує місто із зовнішнім світом, мало хто знає, що за цими залізничними коліями вже починається, наприклад, Київ — це лише один крок, один сон, ледь помітна окові зміна кадру.

«Цих би хлопців відмити, одягнути й хоч завтра на MTV», — подумав Елайджа і трохи засоромився цієї думки, бо зловив себе на тому, що стосовно Ванди він такий певний не був (а вона ж якраз і належала до тих львівських сирен із цього серединного в’язкого світу). Їхні тексти були по-підлітковому смутними та пафосними, не завжди доладними, навіть Елайджа розумів, що це не така добра поезія, як у «Галогенів», і Дін не співав так добре, як Ванда, але вкладав у спів усю свою приреченість, що її тепер побачив Елайджа. «Справді, або вирветься, або нєжилєц», — подумав він наприкінці концерту.

— Що, пацани, вставили вам? — власник клубу Марек штовхнув Формаліна плечем.

— Добрі. Незіграні, але добрі, — похмуро буркнув Формалін.

Поки Дін та його група біля сцени приймали вітання, цигарки та келишки коньяку від прихильників, Елайджа намагався вловити, що саме в них змусило його відчути невідворотний зсув, закінчення однієї епохи та початок іншої. О’кей, вони були молоді, модні, подекуди з тату й пірсинґом і, судячи з музичних цитат, дуже просунуті, а водночас відверто невипещені, не схожі на тих хлопців, переважно з діджейської тусовки, кого Ванда називала мажорами. Вони виглядали дорослими і відчайдушними, ніби до всього у цьому житті готовими, ніби їм уже не було що втрачати. Вони ще не мали за спиною жодного компромісу, і їхні вірні фани також ще не мали, тут і тепер була їхня зоряна година, вони тримали цей момент за яйця, й усі юні душі довкола були їхніми, вони говорили з ними про щось таке, що було недоступне старшим і Елайджі зокрема.

Почалася дискотека, франківський літератор кудись зник, інші друзі теж порозповзалися — хто на більярд до сусідньої зали, хто звалив додому, Ванда чмокнула його в щічку й поїхала на нічний ефір. У натовпі Елайджа побачив знайомого юриста — Толічка — з новою дівчиною. Толічек майже завжди обирав той самий тип дівчат: веселих татових доць із заможних російських та єврейських сімей. За спостереженнями Елайджи, такі дівчата завжди, бодай у дитинстві, займалися тенісом, їздили на літо в Крим та Одесу до родичів і знайомих, у них було міцне, не на свій вік розвинуте, тіло, сяюча здоров’ям засмагла шкіра, вони були балакучі, дуже тверезі у судженнях, радісно танцювали, з апетитом їли і не мали в собі ані манірності, ані смутку, ані чуттєвості. Точніше, у них не було того схожого на підземну течію внутрішнього сексуального коливання, яке Елайджа бачив у більшості інших тутешніх жінок. Вони рано і відважно відкривали для себе секс і після цього трахалися, як крільчихи — регулярно, завзято й весело. З усіх типів, які Елайджа бачив в Україні, вони були найбільше схожі на американок: певні себе, з відбитком матеріального достатку, розсудливі й оптимістичні.

Толічек був на голову нижчий за більшість із них і абсолютно не належав до типу чоловіків, яких батьки дівчат воліли би мати за родичів. Він умів танцювати у клубі до четвертої ранку і о восьмій уже бути на роботі, один розважати цілу компанію київських аудиторів, робити нахабні компліменти жінкам, вічно ночувати десь по знайомих і подобатися навіть тим, кому його робота з тих чи інших причин приносила неприємності. Батьки дівчат цього потенційно проблемного зятя толерували, розуміючи, що їхні мудрі дівчатка врешті за Толічка заміж не захочуть.

— А ми з Лєночкой на тебе дивимося цілий вечір, — знаючи проблему Елайджи з російською, Толічек старанно підбирав українські слова.

— Да, ты нам очень нравишься! — грайливо закинула голову й розлилася сміхом Лєночка. — Будешь с нами танцевать?

— Прошу?

— Ми вирішили, що ти у нас сьогодні будеш королем вечора.

Лєночка і Толічек весело подивилися на Елайджу. Він не був певний, чи правильно зрозумів їхнє запрошення, але таки не наважився сказати вголос те, що