Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд

О четвертій ранку Чарлі поклав пістоль на місце і взяв натомість довгу голку, яку він поцупив у Хазяйки зі скриньки для шитва ще десять років тому. Відтоді ця голка не раз ставала йому в пригоді. Чарлі задер халяву, стягнув донизу шкарпетку і глибоко, до самісінької кістки простромив м'яз гомілки. Плечі його затремтіли від болю, але рука не здригнулася. Кривавими літерами у його плоть увіп'ялося єдине ім'я: Ізабель.

Тим часом сама Ізабель була вже далеко. Перш ніж піти, вона на кілька хвилин повернулася до своєї кімнати, а потім спустилася через чорний хід у кухню. Там вона якось незвично сердечно й міцно обійняла Хазяйку, чого раніше майже ніколи не робила, потім вислизнула чорним ходом і прожогом майнула через присадибний город до садової хвіртки у кам'яній стіні. Хазяйка вже давненько недобачала, натомість у неї розвинулася здатність визначати рухи людей з коливань повітря; їй здалося, що перш ніж зачинити за собою хвіртку, Ізабель хоч на мить, але таки завагалася.

Джордж Енджелфілд, збагнувши нарешті, що дочка справді пішла з дому, подався до свого кабінету й замкнувся там. Він відмовився від їжі і нікого не бажав бачити. Покликали священика і лікаря, але з-за дверей почулося:

— Дайте пораненому звіру спокійно померти! А Богові своєму скажіть, нехай іде к бісу!..

На цій емоційній ноті не надто чемний прийом і завершився.

Кілька днів по тому священик та лікар повернулися й наказали садівникові вибити двері, у кабінеті знайшли мертвого Джорджа Енджелфілда. Побіжного огляду було достатньо для висновку: він помер від зараження крові, спричиненого кільцем людського волосся, що глибоко врізалося у плоть безіменного пальця.

Чарлі ж не помер, хоча так і не розумів, чому він досі живий. Він блукав будинком, протоптав у пилюці стежку й ходив нею щодня вгору та вниз. Він обшукував спальні на мансарді, що не використовувалися роками, кімнати для слуг, кімнати членів родини, кабінет, бібліотеку, кімнату для музичення, вітальню та кухню. Це був безглуздий, нескінченний і безнадійний пошук. Уночі Чарлі виходив блукати маєтком. Невтомні ноги несли його далі, далі й далі. Увесь цей час він обертав у пальцях поцуплену в Хазяйки голку — і пальці його перетворилися на криваво-коростяве місиво. Він дуже, дуже сумував за Ізабель.

Отак Чарлі й прожив вересень, жовтень, листопад, грудень, січень і лютий.

А на початку березня повернулася Ізабель.

Чарлі саме крокував через кухню прокладеною в пилюці стежиною, як знадвору донісся стукіт копит і шум коліс екіпажа, що наближався до будинку. Вовкувато набурмосившись, Чарлі рушив до вікна. Тільки візитерів йому не вистачало!

З екіпажа вийшла знайома постать — і серце Чарлі завмерло.

Він прожогом кинувся у двері, злетів по східцях і вмить опинився біля екіпажа. Ізабель повернулася!

Чарлі спантеличено оглядав сестру широко розкритими очима.

Ізабель розсміялася.

— Ось, — сказала вона. — Візьми. — І подала йому важкий пакунок з матерії. Потім простягла руку, витягла ще щось із задка екіпажа й знову подала братові. — І оце візьми. А тепер мені хочеться лише одного: хильнути добрячу порцію бренді.

Ошелешений Чарлі почвалав за сестрою до будинку, й вони пройшли до кабінету. Не зупиняючись, Ізабель підійшла просто до буфета з напоями, витягла звідти пляшку й келихи. Щедро наливши собі, Ізабель вихилила рідину одним ковтком, закинувши голову так, що стало видно її рожеве піднебіння, потім знов наповнила свій келих і налила братові. А той стояв, наче спаралізований, позбавлений дару мови, з пакунками у руках. У його вухах лунав гучний сміх Ізабель.

Чарлі здалося на мить, що він стоїть під великим церковним дзвоном, у голові йому паморочилося, на очах з'явилися сльози.

— Поклади це додолу, — наказала Ізабель. — Випиймо під тост.

Чарлі взяв келих і вдихнув випари спиртного.

— За майбутнє! — вигукнула Ізабель.

Чарлі випив бренді й закашлявся, від незвички обпікши рота.

— Хочеш, дещо покажу? — спитала сестра.

Чарлі насупився.

— Ось поглянь.

Ізабель підійшла до пакунків, які Чарлі поклав на стіл, розгорнула м'яку матерію і відступила, щоб йому було видно.

Брат поволі повернув голову й поглянув.

То були немовлята.

Двоє немовлят. Двоє близнюків.

Чарлі закліпав очима. Десь у глибині душі він розумів, що треба якось відреагувати, але не знав, як саме.

— Чарлі, та прокинься ж, урешті-решт!..

Сестра взяла його за руки й потягла в пустотливий і химерний танець по кімнаті. Вона крутила його сюди-туди, аж поки в голові йому не закрутилося, але це, як не дивно, повернуло його до реальності. Зупинившись, Ізабель обома руками взяла його обличчя.

— Роланд помер, Чарлі. Залишилися тільки ти і я. Зрозумів?

Чарлі кивнув.

— От і добре. До речі, де тато?

Коли брат розповів їй, що трапилося з батьком, Ізабель впала в істерику. Хазяйка, розбуджена несамовитим вереском, вийшла з кухні і вклала Ізабель спати в її кімнаті.

Коли Ізабель прокинулася, Хазяйка спитала:

— Як звуть дітей?

— їхнє прізвище Марш, — відповіла Ізабель.

Та про це Хазяйка вже встигла дізнатися раніше. Чутки про одруження Ізабель із Роландом Маршем дійшли до маєтку Енджелфілдів кілька місяців тому, після чого надійшла й звістка про народження близнюків. (Хазяйка не мала особливої потреби вираховувати на пальцях кількість місяців між одруженням та народженням, але подумки вона все одно це зробила, і результат змусив її осудливо стулити губи.) Про те, що кілька тижнів тому Роланд помер від пневмонії, Хазяйка також знала. Містер і місіс Марш, спустошені втратою єдиного сина й шоковані вражаючою байдужістю невістки, стали всіляко уникати Ізабель та її дітей, бажаючи забутися своїм невимовним горем.

— То які імена їм дали?

— Аделіна і Еммеліна, — відповіла Ізабель сонним голосом.

— А як ти їх розрізняєш?

Але молода вдова вже знову забулася сном. І поки вона бачила сни у своєму такому звичному старому ліжку, все бурхливе минуле: і її демонстративна втеча з дому, і нетривале подружнє життя — якимось незбагненним чином пішло в небуття, а натомість до неї повернулося її колишнє, незаймано-дівоче дозаміжнє ім'я. Коли вона прокинеться вранці, їй здасться, що ніякого шлюбу насправді не було, а немовлята — зовсім не її власні діти (Ізабель ніколи не мала ані крихти материнських почуттів), а такі собі ельфи, що невідь-звідки й узялися.

Немовлята теж спали. Хазяйка і садівник, схилившись у кухні над їхніми чистенькими блідуватими личками, потихеньку перемовлялися.

— То хто з них Аделіна, а хто Еммеліна? — запитав садівник.

— Не знаю.

Стоячи по обидва боки старої колиски, Хазяйка