Українська література » Сучасна проза » Жовтий Князь - Василь Барка

Жовтий Князь - Василь Барка

Читаємо онлайн Жовтий Князь - Василь Барка
class="book">Катранники стоять коло самого краю ями — ніхто слова не каже. Закрив очі собі тремтячою долонею Мирон Данилович; тоді дружина, маючи це за знак, звеліла дітям:

- Прокажіть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царстві!

Батько перший кинув грудку землі на домовину, за ним — інші; і почав він загортати. Зосталися сиротами без бабусі. За йсіх думала і втішала кожного, — тепер її нема. Ніби половина життя в світі, відійшовши, згасла: до того смутно і порожньо стало навкруги. Мирон Данилович нагорнув могилку; тим часом пустився сніг. Ще постояли трохи, перехрестилися всі і пішли з похорон: господар вернувся в сарай — збивати хрест, а жінка і діти в хату.

Темніла в саду свіжа земля над покійницею, що переселилася в хату, неопоряджену ні вікнами, ні дверима, тільки стіни холодні тиснуть.

Полонять істоту, схожу на звалений жертовник, що з нього сполох постійно тремтів. Тепер кінець. Всі рідні мусять відсторонитись, бо вернено істоту в початок її.

Оточує зима — білими подіями.

Сніжинки, зібравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що стає на підвіконня. Побігли над самою садибою, а в височині завихрилися: сніп враз розв’язаний і розкиданий стеблинами на сторони. Поривна завірюха! - промчала і засипала повітря. Але над похороном сніжинки коливаються легко своєю численністю і тихнуть, оповиваючи грудки; скоро зовсім закрили, і коли Мирон Данилович ніс хрест укопувати, не впізнав могили: вся біла.

Оленка з вікна бачила, як сніг притрушував гробок, — сиділа і стежила. «Там бабуся мертва!» А зовсім живою собі уявляла покійничку; от прозвучить поклик. Навіть чути, чути голос, мов звичайно вимовляється «Оленко!» — вона здригнулась від несподіванки і хотіла мамі крикнути, що чути, як бабуся говорить. Та ні! — не треба виявляти, нехай це буде так. Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що скоро теж зробився білий весь. Сніг летить густий і частий: закрив і могилку, і сад, потім запорошив і шибку, до якої підступили вечірні сутінки.

12

Мирон Данилович і дружина беруться до лузги; товчена в ступці і пересіювана, точиться новою речовиною.

— Щось, наче борошенце! - визначила з недовірою господиня.

Це «щось» не зовсім розбите. Доводиться знов крутити до відчуття нещасної знесиленості в грудях, мов хворості — з зітханням, схожим на стогін. Аж зрештою речовина остаточно змінила вигляд і, зачерпнута на долоню, порадувала Дарію Олександрівну.

— Вже пересипається, як борошно. Можна пекти. Зготовлено печиво, при нетерпеливому жданні дитячому і

загляданні в піч.

Вирішиться, чи житимуть, харчовані з лузги. Чи — гинути.

— Чого ж? Смак від хлібного, - сказав господар.

— їсти можна! — додала дружина і питає дітей: — Як вам? Микола розкуштовує. А менші їдять швидко і без болісного

кривлення, як було від макухи. Однак доня поскаржилась:

— Гірке, гірке!

Старші згодні, що - гірке; спершу ж боялись віднадити.

— Гірчить, як полин, хоч хлібний дух! — ствердив тато.

— Полин, не полин, а їсти можна; звикнемо, - поправила мати, говорячи до малих. - Добре, що дістали.

Микола, надкусивши, пожував повільно і тихо поклав кусник. Знов ліг.

Менші враз перестали їсти.

— Що ж робити? — турбується Мирон Данилович. — Якби маляс...

- Добре: пряники будугь! — схвалює жінка. - Спочинь сьогодні, а вранці підеш. Зараз пшоно зварю.

Кашу, що вкипіла як слід, їли, ніби на празник. Микола пожвавішав і вибрав ложкою до лусточки.

Рано господар вирушив на цукроварню, взявши ціпок і відро з накривкою.

Скрізь навіяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур і бережучи сили. Почина сніжком трусити, але дорога відома, як своя долоня. І стовпи значать. Сніжок раптово стих — вийшло сонце: обсипало степ, що став сліпити страшенною білістю і запалювався іскрами, через які пролягли, синіючи, тіні від стовпів. А знов хмари низько зайшли; тоді посіріло в степу. Стемнів сніг і тіні розтанули. Подорожньому здавалося: без кінця йшов.

Он, за білими деревами, огнисті прямокутники вікон; селяни тягнуться до димного дворища.

*

Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези відро: спершу зрівноважено його, потім наповнено темною і тягучо-густою рідиною, подібною до меду, тільки ж запах нудкий.

Відро накрив покупець щільно, ні крапля не проціджується; зверху ганчіркою обмотав і, вмістивши в мішок, закинув собі на плечі.

Вже і заводський двір з ковтунами димовими і пасмами пари, мазутною чорнотою серед снігу і рудизною цегли, стукотом підвід і висвистом паровичка, частим дзенькотом допоміжних цехів і потужним стугоном центрифуг, що доходив від головного корпусу, — видався веселіший, ніж попереду.

І степом ішлося жвавіш, хоч вага ломила рамена і гнула на сніжну дорогу. Став відпочивати. Радів: будуть мастити малясом печиво і збивати прогірклість - від сирості взялася, чи що? -або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час.

Вечір згасав з тривожною червоністю по обрію в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Біля крайніх хаток при дорозі стояло двоє, сторожко і знедобра позиркуючи і розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що ніс мішок. Обидва - хирніші, ніж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур і йшов прямо. Посторонились, мов тіні: пропустили.

«...будь я дрібніший, пропав би! Задушать отакі», — Мирон Данилович приспішив крок.

Прийшов потемну додому і звеселив сім’ю.

— Одне гіркувате, друге цукрувате, може, разом добрі будуть, — сказала дружина, наливаючи в миску маляс.

Оленка торкнула патьок на березі миски і облизує пальчик.

— Пожди! — вмовляє мама. — Зараз пряники спечуться.

— Вже й пряники, - всміхнувся господар.

Оленка помислила і, показуючи на медвисту теч, промовила:

— Як лікарство...

Лузга злипається в грудочки, тверднучи, а нудкість не вивітрюється, як і гіркота. Всі голодні, їли всі, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.

Найменший відкушував пожадливо, поки втишив гостру голодність. Потім ощадно споживає, з забарністю, потребуючи довгочасності самого їдження — від мимовільної спонуки: як звірик.

Найстарший з’їв трішки і пішов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомі речовини заповнили місця під ребрами, або сам змінився, і тепер закрито глибочину його для їжі, тому — пекота. Можна подужувати її, хоч болюче віддається на серці.

Дико зголоднівши, Оленка жувала печиво: терпіла нудний смак, поки живність переважала відразу; аж

Відгуки про книгу Жовтий Князь - Василь Барка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: