Жовтий Князь - Василь Барка
Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її.
Дарія Олександрівна вкинула в горщик жміньку пшона: від рештки, якої вистарчало — хоч трохи зварити і посьорбати з миски двічі на день.
В сараї знайшла купку поколотих тонких пеньків і стару солому, а зовні, під стіною, відтрусила з снігу соняшничиння. Витягла розхитані кілки з решток тину; порубані, підуть в піч.
Через день, це було вранці, Дарія Олександрівна згадала: близько самого прислону над струмком, зосталися невикопані бурячки. Як вона про них забула? - можна зварити борщ і недужій поможеться.
З лопатою пішла на грядку. Відгрібши сніг, копає мерзлу землю і вибирає бурячки. Все дрібна дрібнота і небагато, на один раз в чавуні зварити. Пальці змерзли, аж зашпори заходять; довелося снігом розтирати. Несла в відерку здобич і думала: всі дома зогріються і повеселішають.
Вернулася в хату і починає перемивати бурячки. Менші діти сидять на полу, закутані — хто собі яку лахмітину забрав, і стежать мамині рухи; старший на ліжку, ніби спить, хоч тільки очі заплющив.
Дарія Олександрівна хотіла врадувати стару.
— Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогодні легше?
Немає відповіді.
«...мабуть, мама сплять», — подумала так і знов порається з бурячками; а зауважила, що якась незвична тиша на печі, — нервами відчула: це не так, як завжди. Здається, дивна відсутність настала в хаті. І це відчуття все наростало і все дужче непокоїло Дарію Олександрівну. Вона злізла на піл і підійшла до печі; тихо, тихо питає, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить, щоб почула.
Тишина.
Прихилилася тоді Дарія Олександрівна — глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона нестрималася і розпачливо скрикнула:
- Мамо!..
Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими і темними в заглибинах! — а застиглий рот був трішки відкритий.
Взяла її руку Дарія Олександрівна: холодна рука! Безживна, ніби сама кістка в рукаві.
Тоді жаль з гіркою образою за оце життя, закінчене в нещасті, але все праведне, все світле, поранив, дуже поранив серце. Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця.
Дарія Олександрівна мовчить біля печі, а сльози біжать, біжать неслухняні, одна по одній — ніщо не спинить їх, тільки часом судома струсить груди і плечі; і нічого не бачать очі за плачем. Лише чує вона, що діти всі збилися біля неї і менші квилять.
Коли втихли менші, видно було: вони налякані; і говорили тихо, шелестіли, як пташенята.
«...бабуся мертва», — потім повторювали, не то переконуючи самі себе, не то питаючи маму.
Дарія Олександрівна спорядила стару на відхід і, з поміччю старшого сина, перенесла через сіни — на стіл, в другу хату, що стояла останнім часом зачинена. Так і говорили, як треба було зайти туди: «в другу хату», хоч то тільки половина житла.
- Андрійку! — наказує пошепки мати. — Піди принеси свічку: вона в скриньці, і сірники — на карнизі.
Приніс хлопець, що мати звеліла. От, горить свічка в руках бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя, що так пожовкло і вкрилось тінню, так схуднуло і запалося. Сама шкіра вкриває череп. Але вираз був спокійний. І навіть здавалося: ледве помітний відтінок врочистості оповив обличчя.
- Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! — просить мати, стримуючи плач і з зупинками вимовляючи слова.
Послухалися малі, посхиляли чола: шепчуть, хто як уміє.
- А тепер ідіть, мої любі, я сама побуду коло бабусі!
Чує мати, як вони перейшли через сіни в світлицю і двері зачинили.
Видається їй — тут стара десь і глядить невидимо, з нею говорити можна: почує, коли проказати.
- Мамо! - втишуючи серце, просить вона. — Я знаю: ви нас любили і все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні, не пам’ятайте, чим ми вразили!
Дарія Олександрівна присіла долі, притулилася головою до дошки стола і знов так гірко і невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб діти не почули: ніби струмок залив обличчя; поки притихла.
Підвелась і стояла, закривши обличчя долонями і хитаючи головою в відчаї.
Витерла сльози і підождала, поки очі висохнуть — не хотіла, щоб діти бачили.
Виходячи, погасила свічку в руках покійнички, бо впасти міг огонь і запалити одежу.
Того дня в хаті німо було, як ніколи; майже і не говорилося нічого. Тільки коли мати посилала Миколу по воду, то докладно розповідала, як треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти і скалічитись.
І все остерігала дітей, нехай так багато не п’ють. Вони надто вчащали до цинкового відра з водою, що стояло на лаві, коло самого вікна - першого від дверей, і, набираючи глиняним кухлем, жадібно припадали.
- Здержуйтесь! — казала їм, коли до кухля підходили. - Не треба зайвого, бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п’ють надміру, і ноги припухли; декому вже — наче колоди, ганчір’ям обкутані: їх важко переставляти. Опухлі ноги швидко обморожуються, їх треба добре обмотувати в лахміття і зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха? Здержуйтесь!..
їли борщ — бабусин стілець стояв біля стола.
Цієї ночі недовго спали. Дарії Олександрівні привиділося, що десь її чоловік гинув: та провістка пронизала їй груди, мов спис, і прогнати вдалося тільки різкими зусиллями душевними, як закляттям.
Діти питали, чи тато скоро вернеться; були якісь налякані, — їй здалося, що вгадали її страх. І хоч їх переконувала, вони враз, мов покарані, принишкли. Олена зовсім стала схожа справді на тінь: ручки тонкі, як соломинки.
А найстарший, похилившись на ліжко, неначе від втоми, але не хвороби, промовив:
- Я так лежу, як бабуся.
Мати на нього руками замахала з тривоги, від якої світ їй стемнів:
- Мовчи, що ти кажеш!
Він не відповідав і не сперечався: сказав, що мав на думці, і лежав тихо; видно, мав знання про свій