Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі
«От і добре, що він залишився сам», — подумав я. У багатьох розуміннях добре.
Коротко кажучи, завдяки моїй відсутності він став відповідати своєму віку. «Відповідати своєму віку», — подумав я. І потім сказав це вголос. З таким відчуттям, ніби ці слова стосуються когось іншого, тільки не мене.
* * *
О дев’ятій вечора телефон задзеленчав знову. Я ні від кого не очікував телефонного дзвінка, а тому спочатку навіть не збагнув, що цей звук означає. Однак телефон не вгамовувався. І лише після четвертого дзвінка я підняв трубку і приклав до вуха.
— Сьогодні у фойє ви не спускали з мене свого погляду, правда? — питала знайома дівчина з реєстратури. Не сердито, не весело — байдужим голосом.
— Не спускав, — признався я.
Якусь мить вона мовчала.
— Я страшно нервуюся, коли під час роботи на мене так дивляться. Через вас я наробила багато помилок. Поки ви мене розглядали.
— Більше не буду, — пообіцяв я. — Я дивився на тебе, щоб себе підбадьорити. Не думав, не гадав, що ти так нервуєшся. Тепер знатиму і постараюсь так не дивитися. Де ти зараз?
— Удома. Зараз прийму ванну і ляжу спати, — відповіла вона. — До речі, ви собі продовжили номер?
— Ага. Ще одну справу треба залагодити, — відповів я.
— Але так більше на мене не дивіться. Бо тоді я матиму неприємності.
— Не буду.
Настала коротка мовчанка.
— Слухайте… Ви вважаєте, що я занадто нервуюся? У вас таке загальне враження?
— Та як сказати… Навіть не знаю. Бо кожна людина по-різному тримається. Зрештою, будь-хто тією чи іншою мірою нервується, коли на нього дивляться. Та не бери собі цього до голови. Тим паче що в мене така схильність — мимоволі різні речі старанно розглядати. Будь-які, що потрапляють на очі.
— А звідки у вас така схильність?
— Важко пояснити звідки, — відповів я. — Але я постараюся не дивитися так на тебе. Бо не хочу, щоб ти на роботі помилялася.
Якусь хвилину вона мовчки роздумувала над моїми словами.
— На добраніч! — сказала вона нарешті.
— На добраніч! — відповів я.
І поклав трубку. Потім прийняв ванну і до половини дванадцятої читав на дивані книжку, після чого одягнувся і вибрався у коридор, щоб пройти по його довгому і заплутаному лабіринті від одного кінця до іншого. В його найдальшому кутку я побачив службовий ліфт, розміщений так, щоб не потрапляти на очі гостям, але й не бути захованим. Пройшовши вперед за стрілкою з написом «Запасний вихід», я натрапив на ряд кімнат без номерів, а за ними — на ліфт. Щоб гості не сіли помилково в нього, на ньому висіла табличка «вантажний». Я простояв перед дверима досить довго, але ліфт застряв у підвалі. У цю пору майже ніхто ним уже не користувався. З динаміка на стелі лилася неголосна музика — «Кохання — блакитне» Поля Моріа.
Я натиснув на кнопку. Ніби раптом прокинувшись зі сну, ліфт стрепенувся і поліз угору. Цифри на екранчику змінювали одні одних — 1, 2, 3, 4, 5, 6… Кабіна наближалася повільно, але неухильно. Слухаючи «Кохання — блакитне», я стежив за цифрами. Якщо всередині хтось буде — скажу, що помилився ліфтом. Адже гості завжди так помиляються. Цифри змінювалися далі — 11, 12, 13, 14… Відступивши крок назад, я з руками в кишенях чекав, коли відчиняться двері.
На цифрі «15» ліфт зупинився. Коротка пауза. Жодного звуку. І двері легко відчинилися. Усередині — ні душі.
«Який страшенно тихий ліфт!» — подумав я. Як далеко до нього тому астматичному ліфту в колишньому готелі «Дельфін»! Я зайшов усередину й натиснув на кнопку «16». Двері безшумно зачинилися, кабіна ледь-ледь перемістилася — і двері відчинилися знову. Шістнадцятий поверх. Ніякої темряви, про яку вона розповідала. Всюди — яскраве освітлення, з-під стелі ллється мелодія «Кохання — блакитне». Жодного неприємного запаху. На всякий випадок я обійшов поверх з кінця в кінець. Шістнадцятий нічим не відрізнявся від п’ятнадцятого. Такий же ламаний, з поворотами, коридор, такі ж ряди дверей, такі ж ніші для автоматів з напоями, такі ж кілька ліфтів. Перед деякими дверима очікували покоївку порожні тарілки тих, хто повечеряв. На підлозі — темно-червоний килим, м’який, розкішний. Своїх кроків на ньому я не почув. Навколо панувала тиша. І тільки музика була інша — тепер оркестр Персі Фейса грав мелодію «Кохання в літній день». Я дійшов до повороту, звернув праворуч, на середині коридору сів у звичайний ліфт і спустився на п’ятнадцятий поверх. І вирішив повторити все спочатку. На службовому ліфті піднявся знову на шістнадцятий поверх й опинився вдруге у звичайному коридорі, яскраво освітленому, з тією ж мелодією «Кохання в літній день».
Я махнув рукою на подальші спроби, спустився знову на п’ятнадцятий поверх, двічі ковтнув бренді й заснув як убитий.
* * *
Удосвіта навколишня чорнота посіріла. Падав сніг. «Так от, — подумав я. — Чим би сьогодні зайнятися?».
Як завжди — не було чим.
Крізь легку снігову завісу я добрався до кондитерської «Данкін Донатс», з’їв пампушок, випив дві чашки кави й переглянув газету. На її сторінках містилися статті про вибори. У рекламному переліку фільмів, як завжди, я не знайшов нічого цікавого. Звернув лише увагу на кінокартину, в якій одну з головних ролей грав мій колишній однокласник із середньої школи. Картина під назвою «Нерозділене кохання» була шкільною мелодрамою, в якій виступали разом досить популярна п’ятнадцятирічна зірка й молодий співак, що вже став кумиром молоді. Навіть без довгих роздумів я відразу здогадався, яка роль випала моєму однокласнику цього разу. Роль вродливого молодого й тямущого вчителя. Високого зросту, спортивної статури. Старшокласниці так у нього уклепалися, що від самого звертання до них просто непритомніють. Головна героїня також у нього закохалася. А тому в неділю пече якесь печиво й несе вчителеві додому. А тим часом за нею сохне один учень. Звичайнісінький хлопчина, тільки трохи нерішучий… Мабуть, ось такий сюжет. Не треба мозок напружувати, щоб про це здогадатися.
Після того як мій однокласник став актором, упродовж певного часу — просто з цікавості — я дивився фільми з його участю. Однак скоро до них збайдужів. Бо вони ставали щораз більш нецікавими, а сам він
