Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Харукі Муракамі

до будь-кого, а поліція не дуже спішить утручатися у такі справи, бо з її начальством — малим і великим — все уже давно домовлено. Це навіть не корупція, а система в дії. Складова частина процесу ефективного вкладення капіталу. Ясна річ, у тій чи іншій мірі все це існувало й раніше, але, на відміну від минулого, за своєю всеохопністю і жорсткістю тепер тенета сучасного капіталу ні з чим незрівнянні. Завдяки велетенським суперкомп’ютерам усі речі та явища, які тільки існують на світі, в нього на обліку. Нагромадження капіталу та його урізноманітнення призвело до витворення своєрідного універсального поняття, яке стали обожнювати. Люди почали схиляти голову перед динамізмом капіталу. Поклонятися міфу про нього. Вартості земельних ділянок у Токіо і всьому, що символізує блискуча модель «порше». Бо інших міфів у цьому світі не залишилося.

Ось такий він, цей розвинений капіталізм. Ми живемо в такому суспільстві незалежно від того, подобається воно нам чи ні. Різноманітними стали й критерії добра і зла. Витончилися. Добро розділилося на модне й немодне. Так само, як і зло. Модне добро буває формальним, випадковим, у стилі «хіппі», «холодним», як джаз у класичному виконанні, в дусі часу і снобістським. Насолоду приносить і його комбінація. Скажімо, складний змішаний стиль — светр від Мусоні разом з черевиками від Поліні та короткими штанами від Трусарді. В такому світі філософія дуже швидко уподібнилася теорії менеджменту. І стала узгоджуватися з динамікою епохи.

Хоча тоді я так не думав, але 1969 року світ був набагато простішим. Шпурлянням каменюки у спецзагін поліції кожен міг самовиразитися. То був по-своєму гарний час. А тепер, з витонченою філософією, хто наважиться кидати каміння в поліцію? Хто з власної волі захоче опинитися у клубах сльозогінного газу? Така наша реальність. З усіх боків протягнуто сіті. За першим рядом — другий. Нікуди не пройдеш. А кинеш каменюку — відскочить назад до тебе. Ось так.

Журналіст не шкодував сил, щоб докопатися до правди. Однак що глибше копав, то дедалі більше його стаття втрачала переконливість. Звинувачувальної сили вона не мала. Просто він чогось не розумів. І підстав для підозри не мав. Бо все це — природний процес розвиненого капіталізму. Всі про нього знають, а тому на такі речі їм наплювати. Хто перейматиметься тим, що велетенський капітал незаконно заволодів інформацією, скупив землю, домігся політичного рішення і нарешті нацькував здорованів якудзи на крамничку взуття або власника занедбаного готельчика? Час протікає, мов сипучий пісок. Зараз під нашими ногами — вже не те, що було хвилину тому…

Як на мене, стаття була чудова. З ретельно перевіреними фактами, сповнена прагнення справедливості. Але не в дусі часу.

Я запхав копію статті в кишеню і випив ще одну чашку кави.

Згадав про власника колишнього готелю «Дельфін». Про нещасну людину, над якою від самого народження витала тінь невдачі. Перебратися в нашу епоху він не мав жодних шансів.

— Не в дусі часу! — сказав я про нього вголос.

Проходячи повз мене, офіціантка зиркнула на мене як на очманілого.

Я вийшов надвір, спіймав таксі й повернувся в готель.

8

З номера я зателефонував своєму колишньому компаньйону. Незнайомий голос спитав, як мене звати, потім ще один повторив те саме, і лише тоді нарешті озвався сам компаньйон. Очевидно, мав справ по горло. Востаннє я розмовляв з ним майже рік тому. Та це не означає, що я навмисне уникав його. Просто не було про що говорити. Я завжди відчував до нього щиру приязнь і таке ставлення до нього не змінилося й досі. Однак для мене (як і для нього) це вже був пройдений етап. Так сталося ні з моєї, ні з його вини. Просто ми пішли кожен своєю дорогою, які між собою не перетиналися. От і все.

— Як поживаєш? — запитав він.

— Нормально, — відповів я.

Я сказав йому, що я зараз у Саппоро. Він запитав, чи холодно. Я відповів, що холодно.

— Як з роботою? — спитав я.

— Вистачає, — відповів він.

— Не дуже випивай! — порадив я.

— Останнім часом п’ю небагато, — відповів він.

— Там у вас сніг падає? — поцікавився він.

— Зараз ні, — відповів я.

Якусь хвилину ми ввічливо перекидалися словами, ніби м’ячиком пінг-понгу.

— До речі, в мене до тебе прохання, — почав я нарешті про головне. Колись давно я зробив йому одну послугу. Про це добре пам’ятав і він, і я. Інакше не телефонував би. Бо я не з тих, що люблять просити в когось допомоги.

— Кажи, — відповів він просто.

— Колись ми з тобою мали справу з готельним вісником, — сказав я. — Років п’ять тому, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Скажи, той зв’язок у тебе ще зберігся?

— Ще зберігся, хоча я не назвав би його жвавим. Можна й оживити.

— Там був один журналіст, добре обізнаний з лаштунками готельного бізнесу. Не пригадуєш, як його звали? Такий худющий, завжди у чудернацькій шапці… Ти міг би з ним зв’язатися?

— Гадаю, міг би… А що ти хочеш дізнатися?

Я коротко переказав йому зміст статті про скандал навколо готелю «Дельфін». Він записав назву тижневика і номер випуску. Потім я розповів йому, що до побудови великого готелю «Дельфін» на його місці стояв маленький готельчик з такою ж назвою. Я сказав, що у зв’язку з цим хотів би дізнатися ось про що. Передусім — чому новий готель успадкував стару назву? Яка доля спіткала власника малого готельчика? І, нарешті, чи той скандал мав якесь продовження?

Мій компаньйон усе записав і для певності перечитав записане мені у трубку.

— Все правильно?

— Правильно, — відповів я.

— Мабуть, квапишся? — спитав він.

— Вибач, — відповів я.

— Спробую сьогодні з ним зв’язатися. Ти мені не скажеш свій телефонний номер?

Я повідомив йому номер телефону й номер кімнати.

— Ну бувай! Пізніше зателефоную, — сказав він і поклав трубку.

На обід я з’їв щось невигадливе в готельному кафетерії, а коли спустився у фойє, за конторкою побачив знайому дівчину з окулярами на носі. Я вмостився на дивані в найглибшому кутку фойє і довго спостерігав за нею. Вона вся поринула в роботу і, здавалося, мене не помічала. А, може, й помічала, та навмисне ігнорувала. Однак мені було все одно. Просто я хотів трохи подивитися на неї. Стежачи за нею, я думав: «От з тією дівчиною я міг був переспати, якби захотів».

Іноді доводиться підбадьорювати себе таким способом.

Постеживши за нею отак хвилин десять, я піднявся ліфтом на п’ятнадцятий поверх у свій номер і взявся читати книжку. І сьогодні небо