Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк
— Найбільше надірвався на тих буксирах, — оповідав батько. — Най би їх грім побив.
Гнівався старий, що батрачив, гнув спину невідомо на кого й для якої такої вищої мети, якщо все валиться, ламається й дохне. Вірніше, вже тепер відомо! На упиря! Згадував, як ходив під паном і як той пан щедро винагороджував за роботу й дивився, аби люди були ситі, бо що ж то за робітник, якщо він голодний. А ці, теперішні совбарини та радвельможі, що роблять, га? Лесь слухав, і хотілось йому або враз оглухнути, або батькові зашити рота. Це ж якщо хто почує? Це ж тюрма! Каторга за такі слова. Батькові посилання в минувшину як не крути, ніяким боком не підтверджували тих гарячих промов, що їм, колгоспникам, щодня доносили до вух різного штибу пропагандисти, яким у селі ніби медом було помащено.
— Ці пролетарії, най би їм повиздихати, мені, старому Мефодію, розповідали, як я до приходу їхнього погано жив. Дають сто грамів їжі на трудодень. Уже й не знаємо, як гроші виглядають, — не дають нам грошей. Трудодні придумали, — старий перевів подих. — І як мені тепер стало добре й привільно жити, розплескуються щоднини. — Наблизився до сина. — А насправді, сину, що не день, то важче жити — страшно жити. Працюємо з матір’ю від рання до смеркання, а поїсти до пуття і нема. А ці горлопани все кричать: «Пятілєтка» та «Дайош», усе вимагають якогось плану, най би їм чорти того плану давали. І все, все, що б не вхопили, тягнуть на зернопункт. А звідтіля не забирають нікуди — нема чим. Транспорту не вистачає, бач, у них. Рук загребущих вистачає, а машин — нє. Все гниє. Ні собі — ні людям. — Мефодій подивився впритул на сина. Пропалив його поглядом, повів далі: — План їм подавай, і то шоб в три роки впоратись… зробити те, що на п’ять запланували. То нащо ж на п’ять планували? Дýрні, дýрні вони і є. І ще — паскуди з паскуд. Людей, що не виконали план, штрафують. І як штрафують — одбирають під опис усе: хату — давай сюди, чоловік з дітьми побіг у хлів — і хлів їм потрібен. Відбирають! Сорочини з дітей знімають та надвір у чому є виганяють. Що це робиться, сину? Га? Ви хоч там у місті про це знаєте? Пишуть ваші газети про те?
Лесь сидів і слухав, а його оте підступне «Я» усе більше розправляло крила, аж тисло зсередини. «От, якби можна було зараз утекти, знов податись до міста, у редакцію. Сидіти там, писати. Я ж добре пишу. Нащо мені це село? Нащо мені ці розповіді?»
А батько вів далі. Нарешті є кому поскаржитись, вилити душу, почути розраду. Син! Син приїхав! Стане за них, немічних, горою. Це ж селянський син! Він зрозуміє!
«Я вже не селянський син», — відмахується товариш Терен подумки. І тут-таки кладе його на лопатки Лесь Мефодійович, селянин, а не товариш, селянин, уроджений в селі Веселівка в тисяча дев’ятсот сьомому дореволюційному році.
Батько не спиняючись оповідає — хоче встигнути за короткий час все розказати. Напосідається на сина. Та хіба ж усе втиснеш у хвилини. Тут роками розповідати, та й то не все опишеш до ладу.
Коли почались скажені перегони хлібоздач, коли доводили неможливі плани по зерну, м’ясу, молоку, люди, чесні люди, не злодії, не крадії, не душогуби, пішли красти. Вночі вилазили, як ті вужі, на поля та визбирували із колгоспних ланів усе, що так чи так гнило в землі, чого кволі колгоспники не в силах були зібрати й обробити, що випало й от-от мало б пропасти. Та й те видирали із рота, висмикували і ліпили як доважок до того супостатського плану, ще й судом погрожували.
— Суд! — задумливо казав батько. — Либонь, буде суд, лиш пізніше. І судитимуть не нас. Ні, не нас. Їх судитимуть!
«І мене», — стрельнуло думкою, аж Лесь підхопився й заходив по хаті.
— А де Гнатюк. Михайло Миколайович де? — згадав вранішню зустріч з Гнатюками і зазирнув батькові в очі.
— Та де ж? Там, де й усі отакі непримиренні та гарячі. На каторгу рік ось буде, як забрали. Гатять людом ту Сибір, а вона все просить і просить ще. А мо’, вже по ньому й слід охолов, закопали десь, та й… — махнув приречено рукою, мовляв, не питай сину.
— Та як же так? Та він же комуніст, він же… — і урвав фразу.
А батько скаржився на теперішні закони, які ніщо інше як беззаконня та розбій.
— Улітку, як зерно ото було дозріло, вже не лиш погрожували, сатани, а й хапали за колосок, за десяток зернин, за побачену прив’язаною до пояса торбинку, що теліпалась зі жменею жита, — перейшов на шепіт. І шепіт цей був гарячим, хворобливим, стриноженим. — У полях тьма людей постріляних, мічених маленькою дірочкою в лобі. Усі як один — з тим тавром. І рівнесенько, стерво, клало, між брови. Акуратно. Працював спеціаліст, стрілок, мисливець… на людину мисливець, живодер. І знають же люди — хто.
— Хто? — спитав Лесь, і йому волосся стало сторч, от, відчував, як ворушиться, бо ж знав, що зараз почує чиєсь знайоме ім’я.
— Та хто — свої… Кузьма Лукич, либонь, — відповів батько й зітхнув, а затим і перехрестився. — На власні очі бачив, як Філоненка-молодшого… пам’ятаєш хлопчиська з лівого кута? Такого шмаркливого й бистроокого? — Лесь кивнув, мовляв, пам’ятаю, ще як зачув прізвище, але Мефодій ніби спеціально нагнітав: — Тягли його на ряднині аж від поля. Та й то, як тягли? Як брудну цурпалку якусь. А тоді вивалили під сільрадою як різаного кабана — нате, дивіться, якого ми вам ворога встрелили. А в лобі ото відмітина, а в задубілих руках — зерно. В обох долонях затиснуте, — старий показав, як то воно було затиснуте, те зерно. А далі вів крізь зціплені зуби: — Лукич ті долоні розтиснув, ставши коліном на здерев’янілу руку, та зерно вигріб… для плану. Страх прийшов у Веселівку. Люди он гомонять про антихриста, йдуть молитись аж до Києва — просити заступництва.
Мефодій перехрестився, дивлячись у порожнє покуття. Лесь відчув у батьковій напруженій спині не висловлене питання, адресоване синові.
— Як вам так необхідно, то можна образи` поставити назад, — недоладно бовкнув. — Зараз із цим уже не так строго. Якщо… то…
Батько перевів бесіду на інше.
— Он, перекопали буксирники весь город, поштрикали щупами. Думали, що ми з бабою пшеницю ховаємо там. Яка
