Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

По обіді спочивали,

Гострі коси поклепали.

Гей, ну-те, косарі.

По короткій паузі усміхнений міліціонер махнув рукою і половина тих, хто був у кузові, підхопили знану українську народну пісню, яку зазвичай співали і вони, і їхні діди-прадіди під час збирання врожаю. Навіть затриманий хлопчина співав, він виводив так само молитовно, як і Терновий, він заглядався на цього незнайомого дядечка у справному півпальті й чекав від нього розуміння, ба навіть не розуміння чи допомоги, а співчуття, одного-єдиного погляду.

До села лишалось їхати менш ніж п’ять хвилин, і весь цей час над порожніми полями й заболоченими дорогами, над ще вкритими зігнилим листям у передчутті сильних холодів деревами линув спів і, відбиваючись луною від важкого повітря, летів кудись у височінь, ніби просячи в Бога поради та розради. Чулась у тому розрідженому на свіжому повітрі співі не так радість, як молитва.

Увечері холодком

Клали копички рядком.

Гей, ну-те, косарі,

Бо нерано почали.

А в стоги як пометаєм,

То добряче погуляєм!

Гей-гей, ко-о-о-сарі-і-і-і,

Бо нера-а-а-ано поча-ли-и-и-и-и-и-и.

Оті протяжні «і-і-і-і», «а-а-а-а» та «о-о-о-о» зітханням лились над дорогою, то випереджаючи автомобіль, а то наздоганяючи його.

При в’їзді в село Лесь, ставши над затриманими містком, тричі стукнув долонею по кабіні водія. Гаркнув: «Спини!» й, буркнувши собі під ніс: «До сільради пройду пішки», зіскочив на глевку від постійних дрібних дощів землю. Послизнувся, але втримався на місці, зробив кілька кроків й грюкнув кулаком по борту кузова, що мало б слугувати за команду водієві рушати. Злізаючи з вантажівки, мигцем ковзнув поглядом по жінці з дітьми. «Так і є — Гнатюкова жінка. Гнатюка Михайла жінка. А де ж сам Михайло? А діти повиростали як. Як же їх звати? Миколка, ага-ага, Миколка хлопчик. Дівчинку вже й не згадаю як», — повертало Леся до його сільської минувшини.

Михайло Гнатюк — сільський інтелігент. Учитель, колишній політв’язень, ще з часів дореволюційних. Його було ще до дев’ятсот п’ятого заслано без права оселятись у містах. До Веселівки він пришкандибав напівмертвий. Десь його носило світами. А Лукера того каторжанина підібрала та й на собі оженила. Але ні, не так було, він її покохав, і вона навзаєм, і вже тоді обвінчались. Ото й просвіти в селі було, що від цього Михайла. Він і читати усіх вчив, і писати. До нього неписьменний люд ходив, як листи від дітей чи ще від кого отримував, — аби почитав, а мо’, й відповідь написав. Михайло не просто був інтелігент, та й годі — землю навчився обробляти. І робив це з науковим підходом. Усе щось вираховував та вимірював. Та й родило в них найбільше. І ось діточками природа нагородила, хоча люди на селі пащекували, мовляв, повідсихало в того доходяги в тих тюремних казематах усе чоловіче добро.

Ураз промайнув перед Терновим образ спокійного й врівноваженого, не схожого на селянина чоловіка, — Михайла Гнатюка. «І де ж він тепер, той постраждалий від царського режиму?»

Вантажівка віддалялась сільською дорогою, повільно заїжджаючи на гірку. Перелякана корова навспотикача ледь поспівала за машиною. Соня помахала Лесю рукою, ніби він був її офіційним чоловіком, якого вона щойно пообіцяла чекати з війни. Терновий навідмаш сапнув долонею повітря та відвернувся.

— Товариш має підготувати палку промову. А ви із нами, до сільради? — звернулась Соня до міліціонера.

Той уже відспівав своє й запитально дивився на Тернового, який чалапав до самотньої хати на горбочку.

— Так, — з радістю вступив у розмову з такою чудовою юнкою. Тоді суворо зиркнув на корову й додав: — Треба цих ворожих синів здати на суд. Ач, тікати надумали, сучі діти! — він здійнявся на ноги, клацнув підборами, мало не впав від того, що машина пішла бокаса, й відрекомендувався. — Рядовий Охрім Буженко — начальник веселівської міліції, — та й сів.

Кость Юсовицький, підвівши підборіддя та потягнувши кутики рота донизу на зціплених губах, протягнув довге «у», а тоді враз пояснив, що воно оте «у» означає.

— Рядовий, а начальник.

— Хто був ніким, той стане всім, — думала, що поставила крапку Мойра, але міліціонер додав і цим сам поставив крапку:

— Став. Не стане, а вже став, — і якось спантеличено подивився на затриманих, що, обнявшись, тишком сиділи на брудній підлозі.

Мойра, прослідкувавши за поглядом рядового Буженка, й собі з осудом вилупилась на жінку у вилинялому одязі, з покірним виразом обличчя та червоними чи то від сліз, чи то від холоду очима. Фейлетоністці хотілось розтлумачити дітям, що їхня мати вчинила злочин. Негайно бажалось повідати, як їм буде добре в колективних сиротинцях, куди вони неодмінно потраплять і де їх виховають краще, ніж це могла б зробити ця неосвічена селянка. Діти дивились на товаришку Крум вовченятами. Їм було від сили років по десять, і вони були дуже схожі одне на одного. У цих хлопчика та дівчинки були такі самі, як у матері, безкровні обличчя та відсторонені погляди і… страх. Цей страх передався Соні, й вона здригнулась та відчула неабиякий холод. Кинула погляд на речі затриманої та ласкаво поцікавилась у того, хто її затримував:

— А що в мішку?

Міліціонер пхнув ногою напівпорожній невеличкий мішечок, за який усе ще чіплялись посірілими пальцями дітлахи, та з огидою випалив:

— Тут зерно, а там, — кивнув маленькою головою в бік матері, — пожитки їхні. Куди тікала, дура? — різко запитав.

Соні від цих слів стало моторошно. «Ну, навіщо, — думала, — її обзивати. Зараз не ті часи, не царські, коли людей ображали словом». Вона роззирнулась, шукаючи підтримки в колег, але інші товариші вже спілкувались між собою, обговорювали плани на день, сперечались, тихо бубоніли собі під ніс і ніхто не звертав уваги ні на конвоїра, ні на заарештованих порушників, ні на реакцію Соні.

— Дітей рятувала, — тихо, наче з-під глибокого сну, мовила жіночка, і по її щоках потекли важкі, ніби з силікатного клею зроблені, сльози. Вона не втирала їх, не було в неї сил, аби підняти до обличчя знеможені руки. А сльози не встигали докотитись до підборіддя, аби крапати жінці в пелену, вони вбиралися виснаженою шкірою, висихали, вивітрювались.

Міліціонер зареготав, його регіт підхопили члени агітаційної бригади разом із Сонею. Соня сміялась, аби заглушити свій біль, вона сміялась, аби не чути власного питання: «Навіщо я подивилась їй в обличчя, навіщо я запам’ятала її сльози, навіщо я побачила, що ці діти так схожі між собою?»

— Приїхали! Сільрада! — крикнув Петро Бевз.

Жінки та чоловіки почали через борти кузова зіскакувати на землю. Міліціонера найбільше цікавила корова, яку він