Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

тим житиме серед них. На неї кидатимуть камінням і обзиватимуть ґяуркою. У серці дівчини закипатиме жаль і в горі клястиме матір: «Чому ти мене породила іншою, ніж ці люди? Навіщо це мені? Що я маю за це? Погорду, сиві дівочі коси, непосильну працю за шматок хліба і ту Україну, якої не бачила ніколи й не знала». І ніякої надії на повернення. А так… Ні, ні, хай росте вона мусульманкою, то хоч право матиме на грамоту. А потім зрозуміє… і рідний край, і мою жертву. Думала Марія про синів–близнят. Де вони, чи живі? Якщо живі, то, певно, не пам’ятають ні матері, ні своєї мови теж. Чи вже давно їх на світі немає? А що краще? Що краще? Та на якій вазі важити сумління і материнську любов?

Дорога зіп’ялася на невисокий перевал і круто збігла вниз по вапнистому білому схилі. Далі пішла долиною, зрідка минаючи невеликі аули. Марія здалека побачила село, що сховалося внизу між горами. Догадалася, що це Мангуш, — воно було інакшим від татарських. Забіліло стінами з–поміж садів, заскрипіло колодязними журавлями — всміхнулося відслоненим обличчям, і Марія зірвала яшмака. Стояла і милувалася шматочком України, що якось забрів у Кримські гори. Правда, по дорозі він прибрався трохи по–чужинецьки: приплюснуті дахи замість високих солом’яних стріх, мечеть під горою, кам’янистий ґрунт замість пухкого чорнозему, піщані гори замість степу, та все–таки повіяло знайомим рідним вітром із чужої долини, і перехрестилася Марія.

Зійшла до села. Над бурхливим потічком, що плив низом, вона побачила гурт чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині неділя, забула про неї, святкуючи з татарами п’ятниці. Підійшла, привіталася. Чоловіки привітно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, нові люди в цьому селі з’являлися часто. Заговорила до них українською, вони зрозуміли її, та відповіли чомусь татарською.

— Де можна жити? Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі каменоломні. Камінь із Бодраку можна брати всім. Є з чого побудувати хатину. А захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.

З гурту вийшов кульгавий чоловік з острішкуватими бровами і рудими прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якої давним–давно не чула:

— Ходіть зі мною, земляки безталаннії. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та й минеться…

Від щастя схлипнула Марія. Усі непевності і страхи, які мусила переносити мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знайде її тут ні люта хазяйка, що нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані підступний Мурах–баба.

А в серці затеплилася надія: завтра ж вийде до Стратона на роботу, надриватиметься, день і ніч працюватиме, а заробить грошей і купить грамоту. Чудодійне ханське письмо, що виведе її на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.

Розділ восьмий

Розважність, мудрість, справедливий лад

Нехай завжди панують там, де влада,

Бо царство, де невіглас управля,

Господнім добрим намірам завада.

Сааді

Затихли вулиці, відбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором і Золотим Рогом місто пріло під сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного ритму. Кишіла Палата купцями, волоцюгами й послами, що прибували з різних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на Скутарі — рихтувалися яничари до нових походів; награвали сумні арабські мелодії єгипетські мандрівні скрипалі й флейтисти, розсівшись біля кафеджіїв у тінях платанів.

Нічого не змінилося, хоч незвичайні події промчалися смерчем тривоги і тріумфу над столицею імперії. Так само дзвеніло в майстернях, так само сиділи на вулицях ліниві бородані за кальянами: куріли мангали під чинарами, галасували купці в крамничках.

Хіба що в душах людей щось змінилося, але цього ніхто не помічав під сонцем Аллаха. Злягла Нафіса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелір, як і кілька днів тому, горбився над срібним браслетом, якого ніхто не купить, і знову думу думав про найстрашніше: що станеться з народом, коли його охороняють чужинці, яким цей народ дав віру і зброю, а любові дати не зміг. Та про ці думи знав лише один Хюсам. Сиділа в сералі самотня валіде і придумувала каверзи проти кизляра–аґи Замбула. Тривога лягла борознами на високому чолі великого візира Аззема–паші: з ким порадитися, де знайти філософа, астролога, пророка, що вгадав би, звідки йде загроза упадкові імперії, бо цю небезпеку відчуває він тільки інстинктом, а осягнути розумом не може. Муштрував яничарів Алім. Непотрібні спогади розвіялися разом із хмелем. Струнчився чорбаджі перед яничаром–аґою, випрошуючи поглядом у нього найнесподіванішого наказу. Hyp Алі, порозумівшись із Замбулом, плів свої сіті навколо великого візира.

Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк–сарая.

Царювати… Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, що називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним і, хоча обрала Ібрагіма своїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.

А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук і влаштував на радощах виставу театру Кара–ґез[95]? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як і не питали тоді, коли запроторювали до тюрми. Шейхульіслам навчив його ролі, і він виголошував цю роль на підказках Hyp Алі. Його, Ібрагіма, возили по місту, дали йому гроші, щоб він шпурляв ними у натовп, яничар–аґа з позірною ввічливістю знімав із нього взуття перед входом до мечеті Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великий візир Аззем–паша, що керував державою за сильного Амурата, відверто посміювався із вистави, але Реґель наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззема–пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, і що повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?

Ібрагім не виходив із тронної зали, боячись, що двері зачиняться і він не зможе їх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, що так раптово прийшла на зміну тюремній безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалася і вкластись не могла страшна думка про нестійкість султанського становища. Адже те, що вчора було зневажене, зганьблене, нині має найвищу хвалу, те, що вчора