Українська література » Сучасна проза » Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук

Читаємо онлайн Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук
які знають ціну зернині проса. І ні за що не плати своєю вірою і совістю. Бог єдиний для всіх народів, і приймає він молитви з різних храмів і різними мовами, аби тільки вони були щирими, аби тільки до них не діткнувся бруд користолюбства. Покинь Кафу — цей содом продажності і нечисті, покинь швидше, поки погань не прилипла до незайманої душі твоєї дитини. Іди і не повертайся більше до тих, хто молиться шайтанові словами фатихи. За Бахчисараєм є християнське село Мангуш, може, там знайдеш собі пристановисько.

Цілющим бальзамом лилися слова мудреця на розтерзану душу Марії. Прояснів сутужний темний світ: є ж таки добрі люди на цій страшній землі, а якщо вони є, то нема неминучості загибелі. В темниці, де дотепер жила Марія, відчинилося раптом віконце, і жмут світла розлився по холодних стінах золотими озерцями надії.

Вона припала до руки мудреця, взяла в нього благословення і в сам обід, коли найдужче пекло сонце, квапилася з Мальвою колючим степом по бахчисарайській дорозі.

Гори залишилися позаду. Вони ще манили до себе прохолодою дубових лісів, та попереду стелився наїжений злий степ, і треба буде його здолати. Він вигорів дотла і був неозірний, мов пустеля; чорніла курна дорога, витоптана возами, копитами й ногами, — хто її проклав? Валки невільників, сама Марія прокладала її два роки тому до рабства. Виведе вона її тепер на волю чи замучить, жорстока, спрагою і голодом? Хто зустрінеться їй на цьому шляху — розбійники, ясир, чи, може, чабани, які напоять Мальву молоком? Марія має чим заплатити. В такіє заходили каліки, хворі — просити зцілення в монахів, вони залишали в монастирі овець і кіз, а їй, кухарці, перепадало якесь акче — мусульмани завжди дарують милостиню, бо так заповідав всещедрий Магомет. На перший день байраму побожні беї випускають пташок із кліток на волю, людей же ні, не залишив чомусь такого заповіту пророк.

У степу було безлюдно. Страх набрести на ясирну валку зганяв Марію на бездоріжжя, там тяжче було йти. Колючки протикалися крізь м’які папучі, плакала Мальва і канючила вернутися до доброго Мураха–баби, вона так і не могла допитатися в мами, чому вони покинули монастир.

Зрідка подибувалися річки, вони ледь струменіли по слизькому камінню і теж задихалися від спеки, та все ж на берегах зеленіла трава, можна було тут помитися, перепочити і з’їсти шматок хліба.

Ночували в степу. Харчів трохи прихопила із собою, голод поки що не гнав до аулів, та знала Марія, що невдовзі доведеться йти жебрати, признаватися, хто вони, і наражатися, що якийсь ретельний кет–худа[86] поверне їх із ногайцями назад до Кафи. Як і чим доведе, що вона відпущена?

Три дні не зустрічався ніхто по дорозі — наче вимерла кримська земля. Тільки сипи–орли сиділи на каменях, хижо витягнувши довгі шиї. Очікували валок із Карасубазару, після яких є завжди чим поживитися — недоїдками і людським трупом.

Ставало чимраз тяжче і страшніше: запаси їжі закінчилися, подерлося благе взуття. Треба було вибирати: або йти на ризик до сіл, або стати поживою стерв’ятникам. На четвертий день — Марія вже несла Мальву за спиною, підв’язавши її хусткою, мала зовсім знесиліла — почулося овече бекання, з півночі над степом котилася курява. Марія вдивилася в розпечене повітря, що тремтіло над жовтим стеблинням ковили: на обрії заворушилася кора землі, наче враз закипіла від нестерпної спеки. Позаду отари маячів вершник, за ним повільно рухалася крита кантара, запряжена волами.

— Мамо, бачиш, — марила Мальва, тремтіла, билася, скрикувала в мами на руках, — скаче на коні каїш–башак[87], у нього роги на голові і замість ніг цапині копита.

— Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловік, він дасть тобі молока.

— Мамо, я нині не молилася. Он біжать по полю злі джини, то не овечки, мамо, то оджу[88]! Вони по мене йдуть, бо я сьогодні не молилася.

До подорожніх прискакав на легкому румакові хлопчик–татарин у сірому доломані, в кудлатій баранячій шапці.

— Сабаних хайр олсун![89] — гукнув із сідла, до якого ніби приріс і тільки міг нагнутися, щоб приглянутися до людей, які чогось блукають безлюдним степом. — Хто ви такі і куди йдете?

На сухому лиці юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марія впізнала риси тих самих диких ординців, що гнали її з України до Кафи, тих, чиє серце не здригнеться ні від плачу, ні від крові. Але цей не мав ні шаблі, ні лука, що дають людині право сваволити, і, мабуть, тому він був звичайним, людяним. Суворо закроєні уста і пряме підборіддя свідчили про мужність і одчайдушність. Якби в нього в руці був не карбач, яким він шмагає волів чи верблюдів, а аркан, можливо, він зв’язав би ним жінку й дитину, щоб потім продати на ринку в Карасубазарі — бо одразу побачив, що не татари вони. Але він був пастух, а не воїн, його змалку вчили відрізняти людей від худоби, ніколи не доводилося юнакові поганяти їх разом.

Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюка із кумисом.

— Пий, гюзель.

Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющий напій повернув їй дрібку сили, привиди зникли з–перед очей, дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:

— Алла раз олсун, дост–ака.[90]

Парубок дзвінко засміявся.

— Дивись, яка з неї татарочка! А звідки ти, мала ґяурко?

Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них хлопчаки камінням, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:

— Я не ґяурка, не ґяурка!

— Ти не бійся, — пастух погладив її по колінцях. — Християни, мусульмани — люди, чого ти плачеш?

— Я не ґяурка, я мусульманка, — не вгавала Мальва.

Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:

— Так, вона мусульманка.

— І ти? — недовірливо придивлявся чабан до слов’янського обличчя жінки.

Промовчала.

— Спасибі тобі, добрий хлопче, — сказала по хвилині. — Ми йдемо до Бахчисарая. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку[91]. Гроші в нас є.

Тим часом під’їхала двоколісна, крита войлоком кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З–під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.

— Нам по дорозі, — промовив парубок до Марії. —

Відгуки про книгу Мальви. Орда - Роман Іванович Іваничук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: