Тисячолітній Миколай - Павло Архипович Загребельний
Я зиркнув на ту тернову толстовку, але не сказав нічого. Не станеш же вигукувати: «Олексію Григоровичу, шо це ви надягли?»
Професор був незвично тихий, сумирний, навіть лагідний. І знов я не зауважив цієї зміни, пересторога заснула в мені, не подала голосу, і не зміг я збагнути, що то моя остання мандрівка з Учителем.
Щоразу, коли ми з професором вирушали в степ, то я насилу встигав за Черкасом, він метався непередбачувано й нерозгадувано, вривався в простір, мов вогняний болід, розприскував довкола себе могутні заряди енергії, ніби кульова блискавка.
А того ранку тихо йшов за мною і коли я пробував випустити його наперед, професор лагідно наставляв на мене долоню і говорив:
— Ні, ні, Миколо, прошу вас — ведіть… Ви ж краще знаєте найкоротшу дорогу… Прошу вас…
Ми йшли повільно й довго. Над золотими стернями велетенським шатром нависало пронизливо-блакитне до болю в очах небо, яке мовби підпирали з трьох країв високі білі хмари — «діди». Коли ми вирушали з агростанци, хмари ще тільки з’являлися на небокраї, а тоді, що ближче підходили ми до скіфських тернів, то вищими й вищими ставали «діди», то більше розпросторювалися в небесах, так ніби прагнули зблизитися, з’єднатися, злитись у якусь небачено прекрасну силу.
Професор зупинився, обвів рукою виднокрай, показав майже урочисто на кожного з «дідів»:
— Вам це нічого не нагадує? А для мене — ніби все моє життя. Безмежні небеса, безмежнеє поле — і ці три великі постаті… Запам’ятайте їх, Миколо. Тімірязев, Докучаєв, Вернадський… І діамантові сув’язі їхніх думок між ними… Наша думка коли й вознесеться на коротку мить, то буде лиш скляною ниттю, проблисне і щезне, зариється в пісок пустелі, як ті скляні стріли, що утворюються від дії сконцентрованих космічних енергій… Але навіть для тонюсінької скляної ниті в просторі варто жити, Миколо, повірте мені!
Я стояв, як останній бевзь, неспроможний збагнути цієї дивної мови про діамантові сув’язі і скляні ниті. Розімліла після нічного сну, нагріта ранковим сонцем земля дихала силою, врожаєм, підносила до небес могутній голос своїх надр, і годі було розчути в тому торжествуючому гримінні природи тонке дзвеніння невидимих нитей, про які мені казав професор Черкас.
Терни стояли розцяцьковані золотистою соломою, мов новорічні ялинки в казкових прикрасах. Олексій Григорович, хоч як давно там був, одразу знайшов між тернами не знати й ким протоптану стежку, стежка вивела нас на невисокий плаский горб позаду тернів, тепер уже йшов попереду професор, він вивів мене на самий верх горба, показав мені на степ:
— Погляньте, Миколо. Ви щось подібне бачили?
Перлисті отари апостольських овець котилися між землею і небом, далека агростанція ледь мріла червоними покрівлями, за золотими стернями ніжно зеленіло марево полів кукурудзи, спадиста частина степу палахкотіла жовтогарячим вогнем соняшників, а по самому краю цього всеблагого царства розкішної рослинності грубим дисонансом пролягала залізниця, що ніде не починалася й ніде не кінчалася…
— Я знав, що дійду сюди, — несподівано промовив професор. Власне, не промовив, а прошепотів. І так само пошепки додав: — Отут мене поховайте…
— Олексію Григоровичу! — кинувся я до нього, так ніби можна було затримати те, чого вже незмога затримати, помогти там, де не поможуть ніякі сили — ні земні, ні небесні.
Він глянув на мене дитячими зболеними очима, безсило приклав руки до горла, скрикнув, заточився і впав, як підтятий невидимим серпом, і земля під ним заплакала.
А може, то плакав я, та ніхто не чув того плачу.
Я сидів на верху порослого степовим чебрецем горба, обережно притримував голову професора Черкаса, так ніби сподівався затримати в ній бодай часточку життя, сіренька панамка вже давно звалилася з цього могутнього склепінчастого черепа, і віночок цупкого волосся, який завжди клубочився довкола цього черепа, мов буро-вогняний дим, мовби під дією незбагненних таємничих сил, враз став жовтим, як скошений степ, і тепер ця голова ставала природною часткою велетенського простору, над яким біло клубочилися неосяжно високі білі хмари, і бриніння діамантових нитей розлунювалося між ними дедалі дужче, могутнє бриніння, і земля розгойдувалася від того бриніння, линула йому навстріч довірливо, без спонуки, без каяття.
* * *
Хіба знаєш, на якому кладовищі тебе поховають? Братів заповіт був викликаний відчаєм. Марко тоді приїхав до мене у вересні просто з Москви.
— Ти що — й додому не заскочив? — здивувався я.
— А що мені там робити? Подзвонив з Москви, сказав, щоб у Борисполі ждала машина, прилетів, сів — і оце до тебе.
— Марсель хвилюватиметься.
— Не вмре!
Він приїхав малою машиною, та однаково набилося повен двір малечі, привабленої цим чорним лакованим дивом, обвішаним додатковими антенами, фарами, дзеркалами, і Марків водій мляво відбивався від хлоп’ячої настирливості.
— А сигнал у вас який? — допитувалися хлоп’ята. — Правительственний?
— Не сигнал, а сирена, — пояснював водій.
— А ну ж засиреньте!
— Не можна.
— Та чому ж?
— Тільки в надзвичайних ситуаціях.
— А коли вони бувають?
— Надзвичайні ситуації можуть бути тільки в надзвичайних ситуаціях, — лунало мудре, суто столичне роз’яснення.
Марків помічник Самотуга, роззувши черевики і розстебнувши білу сорочку, лежав з розпростертими руками на теплому шпориші і блаженно мружився на сонце. Цей маленький круглоголовий чоловік, колишній штангіст, мабуть, почувався в такі хвилини Антеєм і прагнув узяти від землі заряди сили, яку він безнадійно розтринькує у високих кабінетах.
— Самотуга теж був з тобою в Москві? — поспитав я брата.
— А де ж йому бути? Куди я, туди й він. Така служба. Я вже колись сміявся: треба і в туалеті моєму поставити два унітази, щоб помічник сідав поряд…
Він теж зняв піджак, пожбуривши його куди попало, розстебнув сорочку, роззувся і, приахкуючи від лоскоту, обережно ступав по шорсткому шпориші. Я повів його в садочок, там під грушею, яку посадила ще Оксана, була саморобна лавка, можна посидіти в затінку, але Маркові не сиділося, він ходив переді мною, метався, нервував, обличчя йому бралося червоними випіками, ніби в малого хлопця.
— Що з тобою, Марку? — співчутливо спитав я його.
— Не питай! Я б оце
