Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
Цей сумний ряд я закінчую двома смертями: в Афганістані був убитий син куцої Наталки Митько на прізвисько Гілляка - звідтіля привезли труну, яку не дозволили відкривати, й поховали на тому ж цвинтарі «Дружба народів» під нелюдське ячання Митькової матері. Нарешті, помер Сашко Кравчук. Він заліз у густі зарості кропиви, ліг там, тримаючи у складених руках незапаленого недогарка свічки, й, дивлячись у ясно-синє небо, поплив у його невиміряну глибінь.
Решта з вісімдесяти з лишком живе й досі, але в декого з них стались у житті ті чи ті зміни, які я й хочу коротко описати в цьому хронографі.
Йонта не зупинився у своїй пристрасті здобувати знадності світові. Після човна він придбав мотоцикла, але довго на ньому не їздив, замінивши його спершу «Запорожцем», а тоді «Жигулями». Щось однак продовжувало мулити йому душу, а що саме, збагнув він тільки тоді, коли Микола помінявся з Іваном Пустовойтенком, тобто змінив околичну квартиру на міську. Саме це й стало черговим верхом його прагнень, а оскільки Йонта знаходив шляхи, щоб свою мрію конче зреалізувати, то й переїхав незабаром у місто, знайшовши двох пенсіонерів, яким було важко лазити без ліфта на п’ятий поверх і які за старістю літ потяглися до природи.
- А мнє ета природа, Валь, - сказав Йонта своїй жінці, - какось без надобності…
А оскільки й човен при такій позиції був також уже «без надобності», то вони й продали його Віталію Коржу, який раніше рибалив на позиченому, за використання його платячи, - човен належав згаданому тут Шурці Хаєцькому.
На цьому історію з Йонтою можна було б закінчити, тобто мали б ми цілковитий «хеппі-енд», але життя любить завжди викидати такі колінця, які не вигадає жоден белетрист. Вова, котрий непропорційно ріс, устиг за цей час закінчити школу (без особливих успіхів), і Йонта, зважаючи, що найменше працює, а найбільше спить пожежник (за загальноприйнятим визначенням), порадив сину піти в школу пожежників. Оце й був роковий Йонтин учинок, який не тільки розбив його благодушність, а й цілком знищив вічну жадобу збагачуватися, власне обростати добром. Вова ще не закінчив училища, як вибухнув Чорнобиль, і його кинули в те пекло. Повернувся звідтіля опромінений і більше лежав у лікарні, ніж був удома, ясна річ, пожежництво покинувши. Валька од того якось одразу змарніла й почала катастрофічно худнути (в неї знайшли діабет), а незабаром стала зовсім така, як її сестра Марія Смердиха, в якої в житті, однак, після полюбовного розлучення особливих змін не сталося, а Йонта не тільки засумував, а в кожну вільну хвилину тікав на околицю, тобто перетворивсь у двійника сірого чоловічка (до речі, подальша доля першого сірого чоловічка невідома), так само, як той, сідав навпочіпки біля річки, але на оголених пляжниць не дивився з тієї простої причини, що їх тут уже не було - пляж перенесли вгору по річці, на Корбутівку, а сама річка, як це ми говорили в оповідці про Рудька, перетворилась у сморідне водоймище, яке до всього почало зацвітати, тобто стало зовсім зелене. Ряба Надька якось застала в такій позі Йонту, щиро поспівчувала йому за сина, але що мала язика без припону, бовкнула таку фразу, від якої Йонта аж зіщулився і зробився ще сіріший, ніж був.
- Бач, Йонто, - сказала ця немилосердна пащекуха. - Ті, шо удірають з нашої улиці, так якось їм не щастить, - певно, що мала на увазі не тільки Йонту, а й Миколу…
Швець давно позбувся кам’яного паркана, на який витратив стільки сили, бо якось на галявину перед його хатою прискочила чорна машина, з якої виліз пузатий чоловік у чорному костюмі, показав грубим пальцем на паркана із каменю і спитав у верткого свого підлабузника:
- А ето шо такоє?
По тому чорна машина поїхала, натомість прийшов дільничний міліціонер і наказав шевцеві кам’яного паркана розібрати, бо таке «не положено», а коли він цього не зробить, заплатить «громний штрахв», от і пам’ятного паркана на вулиці не стало. Невдовзі по тому на галявину почали приїжджати важкі самоскиди і скидати будівельне сміття, закидавши недавно таку зелену й ошатну галявину аж так, що повиростали того сміття здоровенні гори, які взимку діти почали використовувати для катання санками, а наступного літа з тих куп дружно попер бур’ян, серед іншого й такий, який ріс на околиці хіба двадцять років тому, зокрема велетенські білолисті будяки, паслін і сивий полин. Тут, як ми писали, і знайшли своє прихистя п’яниці.
Швець зрезюмував ці разючі зміни біля своєї хати так:
- Ну от, кам’яний паркан - це не можна, а сміття - можна! - і махнув при цьому рукою цілком безнадійно.
З веселіших подій на вулиці варто відзначити таку. Терпляча жінка Шурки Хаєцького, яка прожила з ним п’ятнадцять років, раптом покинула його і втекла до своїх перестарілих батьків у село. Звідти вона написала дітям, що до батька ніколи не повернеться, а коли вони хочуть жити з нею, то хай приїжджають, тут є де жити, не те що в їхній однокімнатній конурі… Дітей у Шурки було двоє: дівчинка чотирнадцяти років і хлопчик дванадцяти. В село діти їхати категорично відмовилися, бо вони не кугути, а городські, і кугутами бути не збираються. Шурка почухав потилицю і почав активно підбивати клинці до Броні, яка після втечі Льоньки (до речі, Льонька з Києва таки повернувся на вулицю, але не до Броні, а знову-таки до Тоськи, очевидно, вирішивши, що Тоська таки достойніша пара, і в них почалося таке саме життя, як і
