Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— О, Доро! Мила, люба, не кажи мені такого! Кожне твоє слово здається мені докором.

— Ні, ані півслова докору! — відповідає вона, цілуючи мене. — О, мій любий, ти ніколи не заслуговував докору. Я занадто любила тебе, щоб докоряти, і, щиро кажучи, це було моєю найбільшою заслугою, та ще трохи те, що я була гарненька... або що ти вважав мене такою. Там дуже порожньо внизу, Доді?

— Дуже! Дуже!

— Не плач. Моє крісло там?

— На своєму старому місці.

— О, як мій бідолашний хлопчик плаче! Тихіше, тихіше! А тепер пообіцяй мені щось. Мені треба поговорити з Агнес. Коли зійдеш униз, скажи Агнес, хай прийде до мене; і доки я говоритиму з нею, нікого не пускай до нас, навіть бабусю. Я хочу поговорити з Агнес віч-на-віч. Мені треба поговорити з Агнес зовсім наодинці.

Я обіцяю негайно все виконати, але, пройнятий горем, не можу відійти від неї.

— Я сказала, що краще так, як воно вийшло, — шепоче вона, тримаючи мене в обіймах. — О, Доді, через кілька років ти не міг би любити свою дитинку-дружину так, як тепер любиш! Через кілька років вона так змучила б і розчарувала тебе, що ти, можливо, неспроможний був би і вполовину так любити її. Я знаю, я була занадто молода і дурненька. Так воно значно краще.

Агнес сидить внизу, коли я входжу до вітальні, і я передаю їй доручення. Вона зникає, залишаючи мене самого з Джіпом.

Його китайська пагода стоїть біля каміна; Джіп лежить на своєму фланелевому ліжечку і, скиглячи, намагається заснути. Ясний місяць високо пливе в чистому небі. Я дивлюся в глибінь ночі, сльози швидко ллються з моїх очей, і моє неспокійне серце болить тяжко-тяжко.

Я сідаю біля вогню, згадуючи про всі таємні почуття, які я плекав від часу одруження. Я згадую кожну дрібницю, що трапилася між мною і Дорою, і розумію істину, що з дрібниць складається все життя. І весь час з моря моїх спогадів виринає образ милої дитини, в тому вигляді, як я знав її раніше, прикрашений моєю юною любов'ю, прикрашений всім, на що багата така любов. Невже насправді було б краще, якби ми любили одне одного, наче хлопчик і дівчинка, а потім забули б? Неспокійне серце, відповідай!

Не знаю, як минає час. Раптом мене пробуджує старий приятель моєї дитинки-дружини. Він неспокійно виповзає зі своєї будки, дивиться на мене, підходить до дверей і скиглить, щоб його пустили нагору.

— Сьогодні не можна, Джіпе. Сьогодні не можна!

Він дуже повільно повертається до мене, лиже мені руку і підіймає каламутні очі до мого обличчя.

— О, Джіпе! А що, як ніколи вже не можна буде?

Він лягає біля моїх ніг, простягається, ніби хоче заснути, і, жалісно простогнавши, вмирає.

— О, Агнес! Гляньте-но, гляньте сюди!

...Я бачу це обличчя, сповнене жалю і журби, цей дощ сліз, цей жахливий погляд німого горя, ця урочиста рука, підведена до неба!

— Агнес?

Все скінчилося. Морок перед моїми очима; і на деякий час все довколишнє зникає з моєї пам'яті.

XVI. Фінансові операції містера Мікоубера

Було б невчасно тепер докладно розбирати стан моєї душі під тим тягарем журби. Мені тоді здавалося, що майбутнє відгороджене від мене кам'яним муром, що енергія та діяльність мого життя добігають кінця, що я не зможу знайти порятунку ніде, крім труни. Але ця думка прийшла до мене не з першим ударом горя. Вона розвинулася поволі. Якби події, про які я тепер почну розповідати, не звузилися навколо мене, не відволікли мене спочатку, а потім не поглинули повністю, то дуже можливо, що я досяг би цього стану журби значно раніше. Але перш ніж я встиг цілком усвідомити своє лихо, був час, коли я гадав, ніби найжорстокіші страждання минули, і коли серце моє могло втішатися, спиняючись на згадках про всі невинні і прекрасні картини ніжної історії, завершеної назавжди.

Навіть і тепер не можу точно визначити, коли мені вперше запропонували поїхати за кордон, і як трапилося, що мене вмовили шукати душевного спокою в подорожі, у зміні місць. Дух Агнес в цю годину смутку такою мірою проймав усі наші думки, розмови і справи, що, здається мені, я можу цей проект приписати її впливові. Але вплив її був такий непомітний, що я тепер більше нічого не знаю.

І тоді, звичайно, спадало мені на думку, що недарма я колись в уяві своїй сполучив її образ з вітражем у соборі, і що це було священним передбаченням всього того, чим вона потім була для мене в годину тяжких випробувань. З тієї незабутньої хвилини, коли вона стала переді мною з піднесеною рукою, вона, наче добрий геній, жила в моєму спорожнілому домі. Коли в ньому з'явився янгол смерті, моя дитинка-дружина — це розповіли мені згодом, коли я спроможний був слухати — заснула на її грудях, усміхаючись. Cпам'ятавшись, я побачив її сльози, я почув її слова, сповнені надії і миру, і ніжне її обличчя схилялося наді мною, ніби з чистих небесних країв, і втішало моє неспокійне серце, полегшуючи його біль.

Розповідатиму далі.

Я збирався їхати за кордон. Це здавалося давно вже вирішеним між нами. Коли земля прикрила все, що лишилося від моєї дитинки-дружини, я чекав тільки на від'їзд емігрантів і на те, що Мікоубер називав «остаточним розтрощенням Гіпа».

На пропозицію Тредльса, який у цей тяжкий час виявив себе найвідданішим другом, ми, тобто моя бабуся, Агнес і я, повернулися до Кентербері. Як було умовлено, ми пішли прямо до будинку Мікоубера; то там, то в будинку містера Вікфілда Тредльс ретельно працював від самого часу нашої вибухової зустрічі.

Бідолашна місіс Мікоубер, побачивши мене в чорному вбранні, дуже розчулилась. У серці її зберігалося досить добрих почуттів, які не були заглушені навіть багаторічними поневіряннями.

— Ну, містере і місіс Мікоубер, — таке було перше привітання моєї бабусі, щойно ми посідали. — Скажіть, будь ласка, чи обміркували ви мою пропозицію емігрувати?

— Шановна леді, — відповів містер Мікоубер, — висновок, до якого місіс Мікоубер, ваш покірний слуга і, смію додати, наші діти, спільно і поодинці, прийшли, я гадаю, може бути висловлений запозиченими в одного прекрасного поета словами: «Наш човен — біля берега, наш корабель — у морі».

— Це добре, — сказала бабуся. — Я передбачаю безліч добрих наслідків від вашого розумного рішення.

— Мем, ви робите нам багато честі, — відказав містер Мікоубер, і, розгорнувши якийсь папір, вів далі. — Звертаючи увагу на фінансову допомогу, яка дала б нам змогу вирушити на нашому вутлому човнику в океан нових справ, я ще раз розглянув і зважив це важливе питання і насмілюся просити вашого дозволу запропонувати вам власноруч мною підписаний вексель, складений, зрозуміла річ, на підставі законів і парламентських актів, на гербовому папері, з усіма законними забезпеченнями і гарантіями, які стосуються