Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Еммо, життя моє! — скрикнув містер Мікоубер, кидаючись в обійми місіс Мікоубер.

Місіс Мікоубер зойкнула і схопила містера Мікоубера в обійми. Міс Мікоубер, яка колихала невинне дитя, про яке згадувалося в останньому листі місіс Мікоубер до мене, була глибоко зворушена. Дитя задриґало руками і ногами. Близнята виявили свою радість різними недоречними, але невинними вчинками. Містер Мікоубер, характер якого, здавалося, зіпсувався через ранні розчарування, і вигляд якого став насуплений, цього разу віддався найніжнішим почуттям і почав схлипувати.

— Еммо! — сказав містер Мікоубер. — Хмара зникла з мого чола. Взаємна довіра, яка колись так довго зберігалася між нами, відновлена тепер, щоб більше не перериватися. А тепер ласкаво просимо, бідність! — скрикнув містер Мікоубер і зайшовся сльозами. — Ласкаво просимо, злидні, ласкаво просимо, безпритульність, ласкаво просимо, голод, лахміття, буря і жебрацтво! Взаємна довіра підтримуватиме нас до кінця наших днів!

З цими вигуками містер Мікоубер посадив місіс Мікоубер на крісло і почав по черзі обіймати всіх членів своєї сім'ї, вітаючи силу-силенну майбутніх неприємностей, на які члени його сім'ї, скільки я можу судити, дивилися не зовсім привітно. Містер Мікоубер закликав дружину і дітей вийти на кентерберійські вулиці і співати хором, бо нічого іншого їм не лишається.

Але місіс Мікоубер, переможена силою хвилювань, знепритомніла; отже, перш ніж вважати хор укомплектованим, належало привести її до тями. Про це подбали моя бабуся і містер Мікоубер. Потім бабуся моя відрекомендувалась, і місіс Мікоубер впізнала мене.

— Вибачте, любий містере Копперфілд, — сказала бідолашна леді, простягаючи мені руку, — але в мене сил небагато, а ліквідація останнього непорозуміння між містером Мікоубером і мною спочатку справила на мене занадто сильне враження.

— Це всі ваші діти, мем? — спитала моя бабуся.

— Більше поки що нема, — відповіла місіс Мікоубер.

— Та, боже мій, я не про це питаю, мем! — сказала моя бабуся. — Я запитую, чи всі вони ваші?

— Мем, — відповів містер Мікоубер, — у цьому немає сумніву.

— А цей, найстарший молодий джентльмен, — спитала моя бабуся, замислившись, — до якої діяльності готується?

— Переселяючись сюди, — сказав містер Мікоубер, — я сподівався віддати Вілкінса на службу до церкви, тобто, точніше кажучи, до хору. Але не було вакансії для тенора в величному соборі, завдяки якому це місто користується такою заслуженою славою, і... одним словом, він набув звички співати в трактирах, а не в храмах.

— Але принаймні наміри в нього найкращі, — сказала місіс Мікоубер, ніжно глянувши на свого первістка.

— Я смію сказати, люба моя, — зазначив містер Мікоубер, — що його наміри навіть надзвичайно гарні, але тільки досі ще не бачу я, з якого кінця він почне їх виконувати.

Мастер Мікоубер знову набрав свого звичайного понурого вигляду і трохи запально спитав, що йому накажуть робити? Хіба він народився теслярем або малярем? Може, скажуть, що він народився птахом? Може, йому слід піти на сусідню вулицю і відкрити аптеку? Може, йому побігти до найближчого суду і заявити себе адвокатом? Може, йому силою вдертися на оперну сцену і з боєм здобути успіх? Хіба він може щось зробити, коли його нічого не вчили?

Моя бабуся з хвилину поміркувала і сказала:

— Містере Мікоубер, я дивуюся, що ви ніколи не подумували про еміграцію.

— Мем, — відказав містер Мікоубер, — це було мрією моєї юності і безплідним бажанням зрілих років.

Я цілком певен, до речі, що він за все життя ще жодного разу не подумав про це.

— Так, так! — сказала бабуся, глянувши на мене. — А було б дуже добре і для вас, і для вашої сім'ї, містере і місіс Мікоубер, якби ви вирішили емігрувати тепер.

— Капітал, мем, капітал! — сумно зауважив містер Мікоубер.

— Це головна, можна навіть сказати, єдина перепона, мій любий містере Копперфілд, — підтвердила його дружина.

— Капітал! — скрикнула моя бабуся. — Але ви робите нам велику послугу, або, краще сказати, вже зробили велику послугу, бо у вогні, який ви роздмухали, відкриється, мабуть, багато чого. Хіба ж ми за це не можемо знайти вам капітал?

— Я не міг би прийняти його в подарунок, — з запалом сказав містер Мікоубер, — але якби можливо було б добути достатню суму у вигляді позики, процентів за п'ять і під мою особисту відповідальність, приміром, під вексель на дванадцять, вісімнадцять чи двадцять чотири місяці, щоб я мав час, поки справи обернуться на краще...

— Чи можливо це, запитуєте ви? — скрикнула моя бабуся. — Можливо, повинно, буде зроблено на тих умовах, які ви самі запропонуєте, вам треба тільки слово сказати! Обміркуйте це вдвох. Ось Деві знає деяких людей, що збираються незабаром вирушити до Австралії. Якщо ви вирішите переселятися, то чому б вам не поїхати на тому ж кораблі? Ви можете стати в пригоді їм, а вони — вам. Обміркуйте це, містере і місіс Мікоубер. Поміркуйте якийсь час і добре зважте.

— Я хотіла б спитати тільки про одне, люб'язна леді, — сказала місіс Мікоубер. — Клімат там, сподіваюся, здоровий?

— Найкращий у світі, — відповіла моя бабуся.

— У такому разі, — вела далі місіс Мікоубер, — у мене виникає ще одне питання. Хотіла б я знати, чи такі обставини в тому краї, щоб людина з талантами містера Мікоубера могла сподіватися на деяке підвищення в суспільстві? Я вже не кажу про місце губернатора або щось подібне, але чи знайдеться там принаймні нагода для розвитку його талантів, щоб вони потім власними силами могли поширитися далі?

— Ніде не може бути кращої нагоди, — відповіла моя бабуся, — для людини порядної і працьовитої.

— Для людини порядної, — повторила місіс Мікоубер діловито, — і працьовитої. Справедливо. Ясно, що саме Австралія є найкращою сферою для діяльності містера Мікоубера.

— Я глибоко переконаний, шановна леді, — сказав містер Мікоубер, — що за даних обставин то є край, єдиний край саме для мене і для моєї сім'ї, і що справи підуть на краще на тому березі. Це невелика віддаль, порівняно кажучи; і хоч ваша ласкава пропозиція заслуговує на обговорення, але запевняю вас, що це тільки формальність.

Чи забуду я колись, як він миттю віддався сангвінічним мріям про майбутнє багатство, і як місіс Мікоубер незабаром почала розмову про звички кенгуру? Чи можу я згадати колись про кентерберійську вулицю в базарний день і не згадати водночас про Мікоубера, як він, проводжаючи нас назад, всіма своїми уривчастими суворими манерами виявляв звички тимчасового відвідувача нашого краю, а на волів, які проходили повз нас, дивився очима австралійського фермера?

XV. Ще один погляд на пройдений шлях

Я мушу спинитися ще раз. О, моя дитинко-дружино, ось проходить серед юрби, що метушиться в моїй пам'яті, одна постать, спокійна й мирна. Вона в своїй невинній любові й дитячій красі говорить: зупинись і згадай про мене, повернись і подивися на Маленьку квітку, що в'яне й хилиться до землі!

І я роблю це. Все інше затьмарюється і зникає вдалині. Я знову з Дорою в нашому котеджі. Не знаю, як довго вона хворіла. Я так звик до цього,