Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

— Як вам подобається, ґрафе? — долетів до Розумовського стишений, рипливий голос Ґенца.

— Признатися, волію сурмачів свого ескадрону! — так само тихо відповів хтось і голосно зареготався. Це був шалапут, ґраф Естергазі — полковник уланів. Стояв в свому пишному білому мундирі, спершися на важкого палаша. Князь устиг зловити їдку посмішку кавалєра Ґенца. Він забавлявся ґрафовим коштом.

— Так, ексцелєнціє! Як же буде з вашим мостом? Чи справді будуватимете? — спинив ґрафа Чернін із архитектом Монтуое. (Проект ґрафа ставити міст через Дунай, бо йому далеко й незручно було об’їздити містом для щоденної прогульки в Пратері, вже хвилював Відень. Було в цьому задумі щось із цісарського розмаху і добрим віденцям це подобалося.)

Про квартет уже забували. Принцеса Фере Пальмі розповідала про цьогорічний карнавал у Римі, Ліхновський розпитував Фюґера про його проект куртини[161] для театру, Фюґер слухав його, нахиливши голову, й ліниво відповідав, перебираючи грубенькими пальцями китицю при шпаді, та вдивлявся чомусь у туркус[162] на ґрафовій шпильці. Деінде ґрафиня Ерделі оповідала про свою подорож до Скт. Петербурга й про тамошню виставу нової опери Паезіелльо за її побуту. Проте часто, мов іскорка, спалахувало знов ім’я д’Анґієна, й тривога висіла над сальоном. І сам господар, ґраф Розумовський, був сьогодні не свій. Музика Бетговена ще шуміла йому в вухах, немов клекіт водопаду. Вона справді посіяла в його думках дивний неспокій.

«Яка страшна річ», — повторював про себе князь і силкувався ще раз відтворити в своїй пам’яті цю несамовиту бурю звуків, що в неї змусив його поринути ґеніяльний композитор. Проте треба було виконувати ролю господаря. Розумовський переміг себе і з вродженим шармом підійшов до одного гурта, щоб зараз його кинути, посміхався ввічливо дамам і покидав їх, з давньою вмілістю чемного й шляхетного господаря не залишав нікого без уваги, але чув, що це все не те, що дивний його настрій передається всім, що всі, як і він, почуваються чимсь збентежені, і кожний усміх, кожний дотеп падає мертвим, тупим блиском. Достоту здавалося, що між гістьми, під високими тахлями стін, блукає якась невидна змора[163]. Її з’їдливу й колючу, мов лезо, посмішку бачать усі і бояться сказати про це один одному. Її сутулу, зловорожу постать, її рівний сталевий віддих відчуває кожний, а проте силкується не чути. Впевнено, хоч беззвучно ступають її хижі кроки, велетнем росте аж під стелю її тінь і меркнуть від неї сяйні канделябри, нишкне ясність пишних покоїв. Грізно палають її очі, немов чатують у їх безодні шалені заграви.

І Розумовському мимохіть стало моторошно. Йому видалося, що волосся під перукою стає дубом. Стало в ту мить так лячно, як було хіба за дитячих років. Захотілося прожогом вибігти з цієї залі: на нього дивився Бетговен, перетятий дивною, нелюдською посмішкою заволочений увесь хмарами, самітний і жаский у своїй самітності. Зривалася буря, перша весняна буря.

Хтось торкнув ґрафа злегка за рам’я. Він опритомнів — бліде обличчя кавалєра д’Анстета вивело його з задуми і вразило своєю збентеженістю.

— Що сталося, кавалєре?..

— Штафета, ексцелєнціє… Здається, злі новини…

Розумовський притьмом вихопив депешу і розірвав печать.

Ґрафиня Єлисавета здалеку побачила його змінене лице й побігла через залю. Гості вмовкли, навіть Фефе Пальмі увірвала свій дзвінкий сміх.

— Панове, — важко підвів голову Розумовський. — Сьогодні вранці на подвір’ю Венсену принца Люї Антуана Анрі д’Анґієна розстріляно за вироком військового суду…

Княжна Віртемберґ зойкнула й зомліла. Ґрафові Естергазі застигла в устах уланська лайка, князь Льобковіц затрясся, мов у пропасниці. Звідусіль до Розумовського тиснулися бліді, перелякані, покривлені обличчя. Мертва тиша залягла сальоном. Тільки невидна змора несамовито зареготалася й, схрестивши руки на грудях, стояла в куті, метнувши довжезну тінь на чола гостей.

Рібоп’єра, що пробігав із солями для принцеси, спинив Бетговен. Він не чув, що оповістив амбасадор.

— Що сталося, кавалєре?

— Корсиканський бандит розстріляв принца д’Анґієн! — крикнув йому Рібоп’єр до вуха й побіг далі.

Розумовський читав реляції про останні хвилини принца. Суворий вирок виконано з диявольським, блискавичним поспіхом. На запит голови суду, полковника Гелєна, чи принц бажав вступити до анґлійської служби, цей відповів: «Так, щоб визволити батьківщину». І вкінці: «Отже ви просили в Анґлії помочі, щоб підняти зброю проти Франції?» — «Конде може повернутись до своєї батьківщини тільки зо зброєю…»

«Богиня квітів» плакала. Естергазі гримів острогами. Гості спішно прощалися. Дами обіймали ґрафиню. Їх і не затримувано — ґраф стояв із роздертою депешею в руці, вражений украй.

— Що буде, що буде, ексцелєнціє? — промовила, прощаючись, князівна Вітельсбах.

— Nous sommes à la bouche du canon, Princesse[164], — посміхнувся амбасадор, відповідаючи їй словами Кобенцля.

— Карету принцеси Віртемберґ! — гукав із сходів пан Кудрявський. Карети заїздили, копита глухо цокотіли по розвезенім мжичкою бруці. Негода змагалася, хмура й непривітна. Сальон пустошів. Мовчки, притьмом, відходили гості, мов з дому, де був мертв’як, і спішили до своїх домів так, як би й там чекали на них похорони. Велетні льокаї застигли біля відчинених дверей, і останні карети шарпали темінь і сльоту окликами форайтрів.

Коли Розумовський нарешті зовсім спритомнів і, гнівний сам на себе за свою хвилеву кволість, оглянувся по пустім сальоні, побачив тільки Бетговена, що все ще стояв біля вікна. Лице його стало ясне, як день, змитий бурею, чоло — античний храм, просвітилося дивним блиском, немов одбивало соняшну позолоть, левина грива, буйно спадаючи з чола, видавалася почервоненою полум’яним маревом. Обличчя — гірський ланцюг, виринуло із хмар, стало напроти вітрів, величне в своїй сніговій мовчазності. Тільки віспяні сліди темніли, мов гранітні щілини й провалля. Первні зударилися, буря пройшла. Тепер усе було світле й ясне, тепер тільки бігли хмарки-думки, здоганяли одна одну в прозорім безкраї й розривалися, замінялися в акорди, могутні, як грім слави, як гуркіт гармат Австерліцу, Єни і Аверштету, у яких стояв, мов жаский Бог, той, хто повертав тепер до Европи своє обличчя-блискавицю, своє обличчя-сонце.

Йому присвячував Людвик ван Бетговен свою, тільки що народжену, «героїчну симфонію».

1937 р.

Голос здалека

У вітрі шпиталь св. Людвика виростав розпливчатою, сіравою хмарою, і нічні лямпки, позасвічувані на поверхах, мерехтіли спокійно та таємничо, сині, мов зорі. Була прикра осінь. Я прийшов дещо зарано і чекав до десятої в якійсь маленькій каварні. Приятель перебирав службу аж о 10-й. А ця історія взагалі мене непокоїла, я ні на мить не переставав думати про неї.

Приятель мій — в’юнкий і жартовливий швайцарець, що