Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
Під кінець березня його палац Лувр став зовсім нестерпним для нього. Сюллі наказав опорядити для нього кімнату в арсеналі, і там король спав під захистом начальника артилерії, його солдатів та гармат.
— Таке становище не дуже личить наймогутнішому державцеві Європи, — сказав він увечері останнього березневого дня, сидячи на краю ліжка в шовковому шлафроку, і вже хотів був засміятись. Та герцог де Сюллі дивився на нього з суворим офіційним виразом, немов тут була присутня тисяча глядачів і все, що вони обидва робили, було призначене для очей цілого світу.
— Величносте! — сказав Сюллі.— Причин, із яких вам довелось шукати притулку тут, є декілька. — І назвав ті причини, вишикувавши їх по порядку: — По-перше, ваша погана слава, по-друге — відпадіння союзників. Змова двору аж на третьому місці, бо навіть при найлютішій злості ваших ворогів вона ніколи не виллється в дії. Що таке змова сама по собі! Згадайте приклад сіракузького тирана Діонісія[119]: він урятувався тим, що подбав про свою добру славу, замість умисне зводити її нанівець самому.
— Годі про давніх тиранів, — спинив його Анрі.— Держімось нинішніх.
Сюллі звів брови у підняв вказівний палець.
— Король Англії — з нього, правда, й так пуття кіт наплакав, — тільки й чекав приводу відмовитись: мовляв, заради нової Єлени він воювати не буде. Його міністри знов галасують про рівновагу в Європі, а це завжди було якнайгіршим знаком. Ваша величність зволили полегшити справу цим слабодухам. Ви у своїй премудрості вдавали, ніби ваше кохання до принцеси Конде непоборне, а тому зробили повернення цієї дами умовою миру в Європі. Якби ви були іншим державцем…
— Тираном Діонісієм, — підказав Анрі.
Роні:
— Я сказав би: «Мій високий владарю, великий король Сіракуз кохає маленьке дівчатко, поки йому зручно його кохати. Ви давно вже не кохаєте цієї дитини. Але ви наполягаєте на своїх привілеях, на королівських правах. І не хочете поступитись. Ви занадто горді, щоб спростовувати свою згубну славу».
Анрі:
— Коли ти вже старий, як той Діонісій…
Роні — враз перемінившись, голосом таким м'яким, наскільки лиш можливо для нього:
— Величносте! Мій любий владарю! Не треба плутати останнє кохання з завершенням життя. Від одного до другого ще дуже далеко. Звільнившись від цих кайданів, велике серце битиметься вже тільки в ім'я високої мети.
Анрі розтулив губи, стулив їх і просто взяв простягнену руку щирого слуги. Потім Роні попросив у нього два тижні часу. Ці два тижні були потрібні міністрові, щоб розголосити: роль нової Єлени дограна. А тим часом бити в барабани, але не наймати жодного солдата. Ми ж кажемо, що у нас нема грошей. Король Іспанії справді їх не має. Ерцгерцог у Брюсселі й так уже почав розпускати своє військо.
— Величносте! Куди кращий привід завдати удару, ніж нова Єлена, ви будь-коли можете знайти в Клеве, Юліху та Бергу. Простий людський глузд підказує, що вам не слід провадити війну на два фронти.
Досі війна на два фронти ніколи не лякала начальника артилерії. Король підвівся з краєчка ліжка й спокійно оголосив свою волю:
— Даю вам ваші два тижні, пане де Сюллі. І ні дня більше. Якщо я маю сам відповідати за свою війну — гаразд, хай сам. Для двох фронтів я наказав зробити мені два обладунки. На фронтах вони мене захистять; от тільки чи захистять тут… Два тижні — це дуже довгий час. Ось побачите, пане де Сюллі: вони мене вб'ють.
Король простягся на ліжку й зразу заснув. Біля узголів'я став на варті його Роні. Якби ж то він вартував весь час!
Коли король прокинувся, було перше квітня, світанок. Із сильним ескортом повернувся він до Лувру. Жандарми з королівської варти не покидали його, вони оточили весь його кабінет, двері, вікна, письмовий стіл. Почувши про це, всі змовники розгубились. Король повернувся з арсеналу, сповнений нової рішучості, і заслужена доля не мине нас. Ми запізнилися. Маркіза де Верней подалась шукати притулку в пана д'Епернона; під вуаллю, кружними шляхами пробралась вона до його дому й сповістила, що вони обоє пропащі. На знак герцога якийсь чоловік у ліловому каптані вийшов з кімнати. Про нього в розмові не згадали, і маркізі навіть нечисте сумління не підказало, хто це такий.
Д'Епернон раз у раз перепитував «га?» та «що?»; одначе, коли до нього нарешті дійшло, не дужо стривожився. Ще є час, заявив він. Коли хтось має зняти руку на певну людину — а це ще хтозна, — та людина врешті дасть нагоду для цього. Кабінет нн весь час буває повний солдатів. Один іспанський доктор богослов'я провістив на цей рік смерть славетної людини. Аж тоді маркізі сяйнуло. А один німецький математик навіть назвав для жертви віщих чисел точний день: чотирнадцяте травня. Маркіза більш-менш заспокоїлась. Д'Епернон додав: не провіщені події можуть відбутись, а можуть і не відбутись. Але вони настануть неодмінно, коли в них повірять — надто той, кого вони стосуються насамперед.
Того ж таки ранку молочна сестра королеви запала в шаленство. Вона вже ніяк не могла проковтнути уявної кулі, що застрягла у неї в горлянці. Між нападами ядухи вона відкопувала золото, з яким збиралась утікати. Її красунчик чоловік у ті хвилини дізнався про тайники, невідомі навіть йому. Кожна нова торбинка, що з'являлась на світ, сповнювала його ніжністю, а потім починався новий вибух люті:
— Такі вельможні пани, як ми! Шляхетний Кончіні, шляхетна Галігай — і маємо тікати від якогось там короля, хоч він уже тільки й слави, що король! Аякже! Тоді, коли регентка вже в нас у жмені.
— Поки вона ненавидить короля, — заперечила Леонора. — А потім? Одне слово — ти мусиш переспати з нею.
— А хто ж винен, що я досі цього не зробив? — зарепетував він, піднісши кулак над мізерною карлицею. А та, посиніла від ядухи:
— Ну й дурень, що сам не надумався! Іди ж, і щоб я тебе не бачила, поки цього не впораєш!
І він, плавно похитуючи своїм спокусливим станом, вислизнув у двері.
Зразу пополудні королю доповіли, що просить аудієнції дон Ініго де Карденас. Король саме пообідав у своєму кабінеті — без апетиту, страви виносили майже цілі. Попід стінами стояли королівські жандарми. Коли ввійшов посол,
