Щиголь - Донна Тартт
— Ти не зайдеш?
— Поки що ні. — Він стояв трохи збоку, щоб його не видно було зі скляних дверей, дивлячись угору та вниз по вулиці. Ширлі Темпл кружляв кварталом. — Не стій тут і не розмовляй зі мною. Приєднайся до Віктора та Юрія.
До скляних дверей із глибини кав’ярні приплентався кощавий, підозрілий на вигляд, сутулий мужик років шістдесяти з довгим вузьким обличчям, химерним волоссям, яке спадало нижче за плечі, на голові мав гостроверхий джинсовий кашкетик — словом, ніби прийшов сюди прямо з телешоу «Soul Train» 1973 року[199]. Він стояв там із ключами в руках, дивився повз Віктора на мене й на Юрія і, здавалося, вагався, чи пускати нас до кав’ярні. Його близько посаджені очі, кущуваті сиві брови й густі сиві вуса робили його схожим на підозріливого старого шнауцера. Потім з’явився ще один чоловік, набагато молодший і набагато більший, навіть за Юрія вищий десь на півголови, малайзієць чи індонезієць із татуйованим обличчям і величезними діамантами у вухах — чорне волосся зібране в пучок на маківці, що робило його схожим на одного з гарпунників із «Мобі Діка», якби гарпунник із «Мобі Діка» носив спортивні оксамитові штани й атласну бейсбольну куртку персикового кольору.
Старий шкарбан зателефонував по своєму мобільному. Він став чекати відповіді, не відриваючи від нас погляду. Потім подзвонив удруге, повернувся до нас спиною й пішов у глибину кав’ярні, розмовляючи з притиснутою до щоки та вуха рукою в стилі істеричної домогосподарки, тоді як індонезієць залишився стояти біля скляних дверей і дивитися на нас неприродно нерухомим поглядом. По телефону відбулася коротка розмова, а потім старий шкарбан повернувся і, зсунувши брови, з очевидною неохотою почав шукати на своєму кільці потрібний ключ, який потім застромив у замок, і щойно ми увійшли, як він почав щось кричати, звертаючись до Віктора Вишні й вимахуючи руками, тоді як індонезієць відійшов убік і прихилився до стіни, згорнувши руки на грудях і слухаючи.
Схоже, виникло якесь непорозуміння. Щось когось не задовольняло. Якою мовою вони розмовляли? Румунською? Чеською? Про що йшлося, я не мав ані найменшого уявлення, але Віктор Вишня тримався з холодним і сердитим виразом обличчя, тоді як сивий шкарбан усе більше розпалювався. Він сердився? Ні. Був роздратований, невдоволений, навіть підлещувався, голос у нього ставав дедалі плаксивішим, а тим часом індонезієць не відривав від нас погляду з моторошною нерухомістю анаконди. Я був на відстані футів десяти і попри те, що Юрій стояв майже впритул до мене, підпираючи мене сумкою з грішми, з умисне непроникним виразом обличчя читав написи та знаки на стіні: «Ґрінпіс», «У хутрах не заходити», «Веганам у нас сподобається», «Під захистом янголів!» Я часто купував наркотики в сумнівних місцях (у квартирах в іспанському Гарлемі, що кишіли тарганами, на обпісяних сходах багатоповерхівок у Сент-Ніколасі) і знав, що мені не варто виявляти інтерес, оскільки в моїй дотеперішній практиці оборудки такого типу відбувалися завжди однаково. Ти стоїш розслаблений і неуважний, не розмовляєш, якщо в цьому немає потреби, і, як тільки одержуєш те, по що прийшов, ідеш собі геть.
— «Під захистом янголів», обісцятися можна, — сказав Борис мені на вухо, нечутно підійшовши збоку.
Я не сказав нічого. Хоч минуло стільки років від початку нашого знайомства, для нас було елементарно просто торкнутися головами й шепотіти щось одне одному, наче в класі Спірсецької, чого в нинішній ситуації, мабуть, робити було не варто.
— Ми прибули вчасно, — сказав Борис, — але один із їхніх людей запізнюється. Ось чому Вдячний Мрець[200] так нервується. Він хоче, щоб ми дочекалися їхнього третього. Вони самі винні, що змінювали місце зустрічі так часто.
— Що тут відбувається?
— Вітя все залагодить, — сказав Борис, штурхнувши носаком висохлий кавалок шерсті на підлозі. «Дохла миша?» — подумав я, здригнувшись, перш ніж зрозумів, що то жована-пережована котяча іграшка, одна з кількох, що валялися на підлозі біля потемнілого від сечі котячого лотка, який стояв, напівсхований, з кавалками лайна та всім іншим, під столом на чотирьох осіб.
Я міркував про те, чи поліпшує роботу кав’ярні брудний лоток із котячими екскрементами, залишений там, де клієнти могли в нього вступити, не кажучи вже про те, наскільки це приємно, корисно для здоров’я чи навіть законно, коли до мене дійшло, що балачка закінчилась і обидва переговорники — Віктор Вишня та старий шкарбан — обернулися до нас із Юрієм, шкарбан підступив ближче, його погляд перестрибував від мене до сумки, що була в руках Юрія. Юрій слухняно ступив уперед, відкрив сумку, поставив її на підлогу, нахиливши голову, й відступив убік, щоб старий пень міг подивитися на неї. Старий заглянув у сумку, короткозоро примруживши очі й наморщивши носа. З роздратованим вигуком він подивився на Вишню, який залишився незворушним. Вони перекинулися ще кількома незрозумілими для мене фразами. Старий здавався невдоволеним. Потім він закрив сумку, випростався й подивився на мене — очі в нього бігали.
— Фарруко, — затинаючись сказав я, забувши своє прізвище й сподіваючись, що мені не треба буде вимовляти його.
Вишня подивився на мене промовистим поглядом: документи.
— Гаразд, гаразд, — сказав я, засунувши руку в нагрудну кишеню свого піджака, щоб дістати звідти вексель та депозитний сертифікат, і розгорнув їх, сподіваючись, що мій рух видається недбалим, мовляв, я перевіряю свої документи, перш ніж їх показати…
Франтішек… Та щойно я простяг руку — бам, сталося щось схоже на порив вітру, який залітає в дім і гримає дверима в тому напрямку, в якому не сподіваєшся нічого почути, — Віктор Вишня швидко ступив за спину старого шкарбана й ударив його в потилицю руків’ям пістолета з такою силою, що кашкет злетів у старого з голови, коліна підігнулись і він упав на підлогу, застогнавши. Індонезієць, який досі стояв, прихилившись до стіни, здавалося, здивувався з того, що відбулося, не менше, ніж я; він завмер, і наші погляди зустрілися майже по-дружньому прямо — що це за херня? — і я ніяк не міг зрозуміти, чому він не відривається від стіни, поки не оглянувся й із жахом побачив, що Борис і Юрій обидва взяли його на мушку: Борис акуратно тримав руків’я пістолета в лівій руці, а Юрій в одній руці тримав свій, а в другій сумку з грішми, і відступав до вхідних дверей.
Щось метнулось у глибині кав’ярні, хтось там вибіг із кухні: молода азіатка — ні, хлопець: біла шкіра, перелякані очі
