Щиголь - Донна Тартт

— Адреса яка?

— Не пам’ятаю. Ти ж мене знаєш. Я не вмію запам’ятовувати точні адреси й усякі такі речі. Але, — Борис поляпав по кишені, — ми зустрінемось у твоєму готелі.

— Гаразд.

Коли ми жили у Веґасі й нам доводилося розлучатись (тікаючи від полісменів із повними кишенями накрадених товарів), мій дім завжди був місцем зустрічей.

— Отже, я тебе там знайду. І ти маєш мій номер, а я твій. Я зателефоную, коли щось довідаюсь. А зараз, — він ляснув мене розкритою долонею по потилиці, — перестань хвилюватися, Поттере! Не роби такого нещасного обличчя! Якщо ми програємо, дуже добре, якщо виграємо, також добре! Усе буде чудово. Ти знаєш, у якому напрямку треба йти? Он туди, а потім звернеш ліворуч, коли дійдеш до каналу Сінгел. Так, так, туди. Незабаром поговоримо.

V

Я звернув не в той бік, коли йшов до готелю, і кілька годин бездумно блукав між крамницями, що були прикрашені скляними кульками, і між сірими, туманними, наче вві сні, алеями з назвами, які годі вимовити, між позолоченими буддами й азіатськими візерунками, старими мапами, старими клавесинами, затуманеними крамницями сигарного кольору з фаянсовим посудом, келихами та стародавніми дрезденськими глеками. Сонце піднялось, і канали стали важкими й блискучими, дихати над ними тепер було легше. Пікірували й горлали чайки. Пробіг собака з живим крабом у зубах. Я стомився, у голові паморочилось, і мене опанувало таке відчуття, ніби я відокремився від себе й спостерігав за всім цим звідкись ізбоку, йдучи повз крамниці, в яких продаються цукерки, кава, старовинні іграшки та дельфтські кахлі ХІХ століття, старі дзеркала й срібло, що блищать у густому світлі коньячного кольору, оздоблені візерунками французькі шафи та столи у французькому придворному стилі, прикрашені такими опуклими різними гірляндами й диктовими панно, що Гобі задихнувся б від захвату, — власне кажучи, усе це туманне, приязне, культурне місто з його флористами, пекарнями та antiekhandels[195] нагадувало мені про Гобі не лише антикварним багатством, а й тому, що в ньому, як і в Гобі, відчувалася певна гармонійність, як у дитячій розмальованій книжці, де крамарі у фартухах підмітають підлогу, а смугасті кицьки дрімають на підвіконнях.

Тут багато чим можна було помилуватись, але я був надто опанований почуттями й виснажений, крім того, мені було дуже холодно. Нарешті, розпитавши дорогу в перехожих (рожевощоких домогосподарок із букетами квітів у руках, вкритих тютюновими плямами хіпі в окулярах у дротяній оправі), я знайшов шлях через мости над каналами та по вузьких, освітлених святковими вогнями вулицях до свого готелю, де негайно обміняв невелику суму доларів біля стійки реєстрації, піднявся, прийняв душ у ванній, прикрашеній опуклим склом та хитромудрими візерунками, своєрідним гібридом ар-нуво та мистецтва якогось крижаного далекого науково-фантастичного майбутнього, і завалився спати долілиць на ліжку — мене розбудив через кілька годин мобільний телефон, що підстрибував на столику біля ліжка, і це звичне стрекотіння на мить створило враження, що я перебуваю вдома.

— Поттере!

Я сів і потягся за окулярами.

— Ммм… — Я не опустив штор перед тим, як заснути, й відблиски каналу коливалися смугами на темній стелі.

— Що з тобою? Накурився? Тільки не кажи мені, що заходив у кофі-шоп?

— Та ні, я… — Я сонно роззирнувся навкруги — слухові віконця та балки, буфети і скісна стеля, а за вікном, коли я підвівся на ноги, потираючи потилицю, — освітлені мости через канали, що відкидають червоні відблиски на чорну воду.

— Гаразд, я підіймаюся. Ти, бува, не привів до себе дівку?

VI

Щоб дійти до мого номера, треба було пройти певну відстань від стійки реєстрації й піднятися двома ліфтами, тому я неабияк здивувався, коли стук у двері пролунав майже відразу. Юрій скромно відійшов до вікна і став до нас спиною, тоді як Борис оглянув мене.

— Одягнися, — сказав він. Я був босий, у готельному халаті, волосся стояло сторчма, бо я ліг спати відразу після душу. — Тобі треба причепуритися. Піди зачешись і поголись.

Коли я повернувся з ванної (де залишив свій костюм висіти, щоб розгладилися складки), Борис критично стиснув губи:

— А чогось кращого ти не маєш?

— Це костюм від «Тьорнбулла й Ассера».

— Так, але він має такий вигляд, ніби ти в ньому спав.

— Я ж таки вже трохи його поносив. У мене є краща сорочка.

— Ну то вдягни її. — Він відкрив свій портфель на краєчку ліжка. — А свої гроші дістань і принеси сюди.

Коли я повернувся до них, застібаючи запонки, то спинився посеред кімнати як укопаний: Борис стояв, нахилившись над ліжком, і збирав пістолет. Він клацнув затвором із тією самою професійною вправністю, з якою Гобі трудився у своїй майстерні, й поставив його на запобіжник.

— Борисе, — сказав я, — що за, мать його, херня?

— Заспокойся, — сказав він, скоса глянувши на мене. Поляпав по кишенях, дістав обойму й поставив її в пістолет, ще один клац. — Це не те, що ти думаєш. Зовсім не те. Це тільки щоб полякати!

Я подивився на широку спину Юрія, цілком незворушну, — в таку професійно незворушну позу я іноді ставав у своїй крамниці, коли подружжя починало сперечатися, чи варто їм купувати якусь річ.

— Це просто. — Він майстерно покрутив пістолетом, випробовуючи його, потім підняв до ока й прицілився — такі собі сюрреалістичні жести, які керуються тим глибоким шаром мозку, де по двадцять чотири години на добу крутяться чорно-білі фільми. — Ми зустрічаємося на їхній території, і їх буде троє. Хоча, власне, тільки двоє. Двоє тих, на кого варто зважати. І я тепер можу тобі сказати: я був трохи стурбований, щоб Саша, бува, не надумав прийти. Бо в такому разі я не міг би піти з тобою. Але все склалося якнайкраще, й ось я тут, перед тобою!

— Борисе… — Поки я стояв тут, мені раптом спало на думку, ніби накрило нападом нудоти, в яке лайно я вляпався…

— Не хвилюйся. Я за тебе вже досить похвилювався. Тому що, — він поплескав мене по спині, — Саша надто нервує. Він боїться показатися в Амстердамі — боїться, що про це довідається Горст. Тому й не прийде. А для нас це дуже добра новина. Ось так.

Він клацнув затвором: сріблястий хром, чорна ртуть своєю гладенькою щільністю зачорнила навколишній простір так, ніби крапля мастила впала у воду.

— Не кажи мені, що ти візьмеш цю штуку, — сказав я, порушивши наповнену недовірою тишу.

— Візьму, звичайно. Але в кобурі — щоб тримати його тільки в кобурі. Стривай, стривай, — сказав він, піднявши