Джерело - Айн Ренд

«Він просто еґо-маніяк, позбавлений будь-якого уявлення про моральність», — казала світська жінка, вдягаючись, щоб іти на благодійний базар; вона не наважувалася навіть припустити, які б засоби самовираження залишилися б у неї і чим вона вихвалялася би перед друзями, якби благодійність не була чеснотою, що вибачає все;

— казав соціальний працівник, який не знайшов мети в житті й не міг виробити жодної мети, тому що душа його була стерильна, зате він купався у чеснотах і користувався незаслуженою повагою завдяки тому, що колупався пальцями у чужих ранах;

— казав письменник, якому нічого було б сказати, якби від нього забрали теми служіння і жертовності, але який скиглив перед тисячами уважних прихильників про те, як сильно він любить їх, натомість благаючи бодай трохи полюбити за це і його;

— казала журналістка, яка щойно придбала заміський будинок завдяки тому, що так трепетно писала про маленьких людей;

— казали всі ті маленькі люди, які хотіли чути про любов, велику любов, сліпу любов, любов, що охоплює всіх, усе пробачає і все дозволяє;

— казали всі вторинні люди, які не вміли існувати інакше, ніж паразитуючи на душах інших.

Еллсворт Тухі залишався осторонь, спостерігав, прислухався і посміхався.

Ґордона Прескотта і Ґаса Вебба втішали на вечерях і коктейльних вечірках; до них ставилися з ніжною, уважною турботою, як до людей, які пережили катастрофу. Вони розповідали, що не можуть зрозуміти Роркових мотивів, і жадали правосуддя.

Пітер Кітінґ ніде не з'являвся. Він відмовився зустрічатися з пресою. Він відмовлявся бачитися з будь-ким. Але він написав заяву про те, що вважає Рорка невинним. У його заяві містилося два цікавих речення, останніх: «Дайте йому, будь ласка, спокій. Чому ви не можете дати йому чистий спокій?».

Перед хмарочосом Корда відбувалися пікети Ради американських будівельників. Це було безглуздо, адже Роркове бюро стояло порожнє. Усі замовлення, що з ними він мав почати працювати, було скасовано.

Панувала солідарність. Світська дівчина під час педикюру; домогосподарка, яка купувала моркву з вуличної ятки; бухгалтер, який хотів стати піаністом, але виправдовував себе тим, що мусить поставити на ноги сестру; бізнесмен, який ненавидів свій бізнес; робітник, який ненавидів свою ненависть; інтелектуал, який ненавидів усіх, — усі об'єдналися як брати, у розкоші загального гніву, що виліковував від нудьги і відволікав від власних проблем; а вони ж доволі добре знали, яке це благословення відволіктися від власних проблем. Читачі були одностайні. Преса була одностайна.

Ґейл Вайненд пішов проти течії.

— Ґейле! — видихнув Алва Скаретт. — Ми не можемо захищати підривника!

— Алво, стули пельку, поки я не вибив тобі зубів.

Ґейл Вайненд стояв посеред кабінету, відкинувши голову назад, сповнений бажання жити, як тоді, коли стояв колись уночі на причалі, вдивляючись у вогні міста.

«В огидному завиванні довкола, — йшлося у передовиці „Знамена“, підписаній Ґейлом Вайнендом, — ніхто, здається, не пам'ятає, що Говард Рорк здався зі своєї власної волі. Якщо він підірвав цю будівлю — навіщо залишався на місці події, очікуючи, коли тебе заарештують? Але ми не чекаємо, щоб дізнатися про його мотиви. Ми засудили його без попереднього слухання. Ми хочемо, щоб він був винним. Нас тішить ця справа. Усе те, що ви чуєте навколо, — це не обурення, це зловтіха. Кожен неосвічений маніяк, кожен нікчемний ідіот, який коїть потворні вбивства, знаходить у нас співчуття й армію гуманних захисників. Зате геній винний за визначенням. Вважають очевидним, що жахливо несправедливо осуджувати людину лише за те, що вона слабка і нікчемна. До якого ступеня аморальності має впасти суспільство, що засуджує людину лише за те, що вона сильна і велика? Одначе саме такий моральний клімат нашого століття — століття посередностей».

«Ми чуємо, як вигукують, — написав Вайненд в іншій передовиці, — що Говард Рорк перебуває в суді або очікує суду. Що ж, це правда. Така людина, як Рорк, постає перед судом громадськості все своє життя. Але кого в цьому обвинувачувати — Рорка чи суспільство?»

«Ми ніколи не завдавали собі клопоту зрозуміти, що таке людська велич і як її розпізнати, — йшлося у наступній передовиці Вайненда. — В якомусь сентиментальному ступорі ми дійшли висновку, що велич вимірюють самопожертвою. Самопожертва, — торочимо ми, захлинаючись слиною, — це найвища чеснота. Але зупинімося на хвилю і поміркуймо. Хіба самопожертва — це чеснота? Чи може людина пожертвувати своєю цілісністю? Своєю честю? Своєю свободою? Своїми ідеалами? Своїми переконаннями? Щирістю своїх почуттів? Незалежністю думки? Але ж усе це найдорожчі скарби особистості. Все, чим людина жертвує заради них, це не жертва, а легковажний торг. Вони стоять вище за будь-яку жертву заради будь-якої справи. Чи не повинні ми в такому разі припинити проповідувати небезпечні та порочні нісенітниці? Самопожертва?

Але очевидно, що себе ми не можемо і не повинні приносити в жертву. Найвище за все ми повинні поважати в людині особистість, якою жертвувати неприпустимо».

Цю передовицю передрукували «Нові кордони» і чимало інших видань — у рамочці під заголовком «Погляньте, хто заговорив».

Ґейл Вайненд сміявся. Опір його бадьорив і робив сильнішим. Це була війна, а він роками не встрягав у справжню війну, відколи закладав фундамент своєї імперії під обурені крики решти видавців. Він отримав неможливе, здійснення мрії кожної людини: ризикованість та інтенсивність почуттів юності, поєднаних із мудрістю досвіду. Поєднання нового початку й кульмінації. «Я очікував на це і жив заради цього», — думав він.

Його двадцять дві газети, журнали, кінохроніки отримали наказ: захищати Рорка, рекламувати Рорка, зупинити самосуд.

— Хоч би які були факти, — пояснював Вайненд співробітникам, — суд їх не враховуватиме. Він враховуватиме лише громадську думку. Ми завжди формували громадську думку. Зробімо це знову. Рекламуймо Рорка. Мені байдуже, як ви це зробите. Я вас навчав. Ви експерти з питань реклами. Покажіть мені, чого навчилися.

Його слова зустріли мовчанкою. Алва Скаррет зморщив чоло. Але працівники підкорилися.

«Знамено» надрукувало світлину будинку Енрайта із заголовком: «Цю людину ви хочете знищити?», світлину будинку Вайненда: «Спробуйте краще, якщо можете», фото долини Монаднок: «Хіба ця людина нічого не дала суспільству?».

«Знамено» надрукувало біографію Рорка підписану автором, про якого ніхто не чув; її написав Ґейл Вайненд. «Знамено» надрукувало серії статей про знамениті процеси над невинними людьми, яких засудили через забобони, що їх свого часу поділяла більшість. «Знамено» писало про чоловіків, які стали жертвами суспільства: про Сократа, Ґалілея, Пастера, мислителів, учених, довгу низку героїчних імен — про кожну людину, яка сама кидала