Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

Але сіла на плетений дачний стілець і — так не хотілося рухатися! Не хотілося ні про що думати, зв'язане з роботою. Повернуться хлопці. Поснідаємо. Підемо усі на пляж. Побачила долі в садку хазяйку. Та, усміхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, — у неї була власна корова, і її мукання надавало дачі ще більшого затишку та сімейності.

Марія глянула на годинник. Зараз хлопці повернуться, як завжди після ранкового купання, зголоднілі й жваві. Кава готова. Вершки, булочки — все на столі.

— Ма-а-амо-о! — чує вона крик Богдана. Так і є — вони повертаються.

Вона швидко збігає долу й зупиняється. Богдась один, і він щось кричить. Ще нічого не розуміє Марія, але їй здається, що все падає на неї — сосни, дім, небо... Що він кричить, Богдась? Вона не може зрозуміти, тільки враз усе тьмариться в очах.

— Митя! Митя!

Що він кричить? Нічого ще не доходить до свідомості, лише чує — горе, біда, нещастя! Вона біжить — як була в ранковому халатику, простоволоса, тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан і Митя, годину тому, ні, менше, оце зараз спускалися до моря такі веселі, такі щасливі...

А зараз Богдан один, і, ще не чуючи слів, а тільки глянувши на нього, напіводягненого, на його розширені від жаху очі, його мокре настовбурчене волосся, вона розуміє — щось трапилось з Митею!

— Митю! Митю! — кричить вона. їй здається, він мусить почути. Вона гукає і біжить, і за нею біжать і Богдан, і хазяйка дачі, і люди з сусідніх дач.

— Людина потонула! Рятуйте швидше! — кричать вони, передають страшну вість по всьому селищу.

— Митю! Митю! — кличе несамовито Марія, і шукає його на березі, і дивиться на хвилі, не такі вже великі й бурхливі хвилі! Він мусить почути, виринути, він, може, просто далеко заплив, він почує її голос і припливе назад!.. Хіба то не його русява голова? Ні, ні, то здалося! На човнах, на шаландах, з баграми. з сітями поспішають у море люди, між шаландами — шаланда і тих рибаків, з якими провели вони вечір.

— Як вона кричить, ця жінка! — шепочуться на березі.

— Коли б зараз витягти, може б, і відкачали ще!

— А давно, хлопчику, давно він зник? — питають розгубленого Богдася.

Але до пуття той нічого не може пояснити.

— Він плив і плив все далі, я вже лежав на березі, — захлинаючись, каже Богдась. — Митя сказав, я ще разочок попливу, там за глибиною мілина, а там знову глиб. Він плив і повертав голову і кричав: «Тут мілко! Тут глибоко! Тут знову мілко!» Потім закричав: «Я повертаюсь!» І не повернувся. Я чекав і кричав, а він не чув, і його не видно було.

— Його вже не видно було, — підтвердив якийсь старий. — Я тут сидів.

Марія нічого не чує. Скільки народу зібралося...

— А де? Де? Не витягай ще? —скільки цікавих все прибуває на берег.

Вона нікого не бачить, перед нею лише зеленкуваті хвилі, зовсім невеличкі хвилі. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може, йому стало погано у воді? Та витягніть же його шиидше!

Вона мечеться берегом, як підстрелена птиця, вона кидається до чоловіків, благає всіх:

— Витягніть його швидше!

— Він аж туди заплив, а я лежав на піску і чекав на нього! — захлинаючись від сліз, повторює Богдась. — Він там, он там, де ота шаланда з вітрилом!

Якийсь старий, — завжди в юрбі знаходяться такі, що все розуміють і передбачають, каже:

— Тут одразу мілина, потім глибоко, потім знову мілина, а потім уже й дна нема! Треба знати це місце. Хіба можна аж туди запливати? — бурчить він докірливо.

— Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю вас, витягніть швидше, його можна буде відкачати, це ж тільки зараз трапилось, правда, Богдасику, тільки зараз! Його можна буде відкачати! — благає Марія.

І раптом знову починає несамовито гукати:

— Митю! Митенько!

Минає час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибігли, нетерпляче чекали, гомоніли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море, — пристають похмуро до берега, на зміну їм випливають інші. Лише та шаланда, на якій сидять вечірні знайомі, весь час кружляє, шукає, кидаються у воду з неї хлопці, знову виринають, відпливають, припливають, мовчазні, суворі, стурбовані.

Минає година. Друга. Третя. І вже дивляться жінки не на море, даючи всілякі доречні й недоречні поради чоловікам, а з неприхованою скорботою дивляться на Марію. Вони вже знають. Ця жінка приречена найстрашнішому горю. Поряд з нею — смерть.

Нарешті його витягли. Митю.

Люди стоять, безнадійно опустивши руки.

Хіба можливо повернути до життя людину після стількох годин у воді, на дні!

Як цього не розуміє його жінка?

Вона витирає йому волосся, вона цілує його, намагається привести до пам'яті.

— Ну, зробіть же, зробіть йому штучне дихання! Адже