Марiя - Оксана Дмитрівна Іваненко

— Еге ж, оце вже письменницьке ремесло, — сердито забурчав Щедрін. — Це ж не тільки мука, це ж цілісіньке душевне пекло. Крапля за краплею точиться письменницька кров, раніше ніж потрапить твір у друкарську машину. Чого тільки й зі мною це робили! І вирізали, і підрізали, і перероблювали, і в цілому твір забороняли та ще й оголошували, що я шкідливий, шкідливий, шкідливий! Я просто дивуюсь Миколі Олексійовичу — які потрібні сили, щоб витримувати бої з цензурою. Як хочете — це величезна заслуга! І знаєте, Миколо Олексійовичу, коло міцного коня і слабший потягне, отак і я подумав і погодився увійти в редколегію.

— Та, отець, таке скажете! Без вашої участі і я не потягну тепер «Отечественные записки» і не поверну їх на шлях «Современника»!

Ніхто не заплющував очі, що і для всіх спільно, і для кожного автора зокрема без перешкод, труднощів не обійдеться. Справді, наче краплю по краплі кров виточують, коли примушують викреслювати, скорочувати, перероблювати виношені, виплекані рядки!

Довелось і Марії перехвилюватися немало з «Живою душею».

В один номер роман не вклався, в цьому винний був лише розмір, але зняли присвяту, і це була перша прикрість. Не все однаково сподобалось у романі самому Некрасову, хоч він і не наполягав, щоб вона щось змінювала, та якому авторові це приємно? Проте записка від Некрасова трохи заспокоїла: «Хоч я, може, з надмірною суворістю поставився до III частини «Живої душі», тому вважаю за обов'язок сказати, що п'ять розділів четвертої частини, які я вчора прочитав, категорично і беззаперечно хороші».

Вона писала цей роман з піднесенням і любов'ю, та, як і в кожному творі, вона була незадоволена рівно всім, особливо останньою частиною, там були лише натяки на діяльність Загайного. Не могла ж вона писати напрямки про революційну організацію!

Напрямки вона написала про табір лібералів, який скочувався до одвертої реакції, і саме проти цих колоритних образів розвінчаних героїв, їхніх висловлювань, запобігання перед владою заперечив Краєвський і наполягав у листі до Некрасова, щоб викреслити ці сторінки.

Марія сиділа, насупивши свої густі темні брови.

— Некрасов пропонує мені викинути ці місця, проти яких заперечує" Краєвський. Але ж у них уся сіль, весь сенс викриття цих балакунів, без цього все буде беззубо, все губить свою гостроту й спрямованість, — скаржилася вона Миті, — і правду тобі сказати. найдужче прикро мені, що зняли присвяту. Чого боятися твого імені тепер?

Їй так хотілося, щоб на романі стояла, стояла ця присвята, наче перед усім світом сказати: «Так, я поважаю його, я з ним, ми разом, у нас спільні думки, життя, праця!»

— А може, це навіть приємно, що бояться? От уже через це не варт хвилюватися, адже я-то знаю, що роман мій! А в книжці ти поновиш вилучені цензурою місця.

— Якщо цензура в книжці пропустить! Скільки вона завжди спотворює! І перед читачами ми з'являємося такими добропорядними, причесаними, спокійними...

— Або зовсім не з'являємось!

— Хочеться, щоб тебе швидше почули, а воно. написане, лежить та й лежить!

— Що ж ти робитимеш із «Живою душею»? Ти зваж. Марі, Некрасов не може відстоювати все в журналі. Ти подумай, його «Ведмеже полювання», яке так тобі подобалося, зовсім випало.

— Що робитиму? — Марія зітхнула. — Звичайно, для журналу скорочу, а в книзі спробую вставити. І присвяту. Ти не уявляєш, як мені боляче, що присвяту зняли.

— Ну, про це найменше турбуйся! — усміхнувся Митя. їй неприємно, що зняли його ім'я. Хіба він не щасливий з самого бажання її? А щодо людей — хіба це має для нього якесь значення, справді, хай це її зовсім не турбує!

— Ну, нічого. Чого на світі не бува, аби здорова наша голова! — махнувши рукою, згадала своє улюблене прислів'я Марія, яким завжди заспокоювала себе. — Я не повинна скаржитись саме тобі, що пишеш, а все лежить, — вже лагідно мовила вона.

Хто-хто, а Митя на собі це найдужче відчував, і тим більше для критика так важливо одразу, своєчасно подати свій голос!

Вонa сказала:

— Коли подумати — хто губить більше від того, що в «Деле» надрукована лише перша частина твоєї статті «Будничные стороны жизни»? Авжеж, не ти, а читачі, читачі роману Достоєвського. Я певна, що саме після твоєї статті не лише я зрозуміла ще краще увесь химерний характер Раскольиикова, усю шкідливість його теорії про людей незвичайних, яким усе можна, які можуть розпоряджатися життям і кров'ю людей звичайних. Так у тебе добре написано про огиду справжніх геніїв людства до кровопролиття, до злочину.

— А як же революція? Повстання? — раптом спитав Богдась, відірвавшись від читання. Здавалося, він заглиблений був у своє і не прислухався.

— Так у Миті ж про це й було! — гаряче пояснила Марія. — Коли вже треба наважитися на кривави бої і перевороти, то лише заради поліпшення життя тисяч, під впливом захоплюючої любові до ідеї!

— Саме це й налякало цензуру. Ти ж помітила — в журналі викинуто усі важливі соціальні моменти, — нагадав Митя.

«І Благосвєтлов ще смів казати, що він «видохся»!» — подумала Марія, але стримала себе. Навіщо тепер згадувати? Проте як можна казати «видохся»? Тільки-но вийшов новий роман Достоєвського «Преступление и наказание», і Митя одразу написав такий гострий аналіз його.