Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Невдовзі він зайшов до мене.
— Ви забули свій коктейль. Ходімо до нас.
Місіс Вімпер уже спорожнила свій келих.
— Ось виде! — вигукнула вона. — Зраджуєте нас? Чи злякалися власного рецепту мартіні?
Вона сиділа прямо, як справжня лялька, тільки її руки не були ні м’які, ні маленькі, а худі, тверді і кістляві.
— Що видумаєте про це маленьке полотно Ренуара? — запитала стара.
То був натюрморт із квітами 1880 року.
— Розкішна річ, — відповів я. — Нам буде важко знайти для вас щось подібне, якщо його продадуть.
Місіс Вімпер кивнула.
— Може, вип’ємо ще? Ледь-ледь. У такі дні, як сьогодні, мені страшенно докучає мігрень. Запалення трійчастого нерва. Лікар каже: єдине, що допомагає, — це алкоголь. Він розширює кровоносні судини. Чого тільки не зробиш задля власного здоров’я!
— Я вас розумію. У мене теж кілька років була невралгія трійчастого нерва. Страшенний біль.
Місіс Вімпер кинула на мене теплий погляд, наче щойно почула комплімент. Я повернувся у кухню:
— Де горілка?
— Краще б я пішла в монастир! — відповіла кухарка. — Отам ваша горілка! Там принаймні немає жодних дієт.
— Помиляєтеся. Монахи завжди тримали першість стосовно дієт. До того ж найсуворіших.
— Чому ж вони такі тлусті?
— Бо їдять не те, що треба.
— І не соромно сміятися над простою жінкою? Я ж просто в розпачі! Нащо я вчилася куховарити, якщо тепер не можу взагалі нічого приготувати? Шановний, я робила паштети у віденському «Жокей-клубі»! А тут — самі салати, без краплі олії, а грудочку масла ці люди сприймають мало не як ціаністий калій! Про пристойний торт «Захер» узагалі мовчу! Це вже майже зрада Батьківщини!
Я втік із кухні з обома мартіні. Місіс Вімпер чекала на мене:
— Але ж ви багато налили! — зауважила вона і залпом випила всю склянку. — Тоді до завтра. О п’ятій. Пан Сильвере сказав, що ви особисто повісите в мене картину.
Ми вийшли на вулицю. Не було видно, що ця жінка випила стільки мартіні. Я провів її до автомобіля. Перший подих літнього вечора вже відчувався в гарячому повітрі. Між будинками стояло тепло, мов клубок невидимого желе, а листя на деревах тихо шелестіло, наче пальмове віття.
Я повернувся назад.
— Місіс Вімпер, — недбало мовив Сильвере. — Чому ви мені відразу не сказали, що це — місіс Вімпер? Звісно ж, я її знаю.
Я остовпів:
— Я вам казав.
Сильвере махнув рукою.
— Багато хто має таке прізвище. Ви не сказали, що йдеться про місіс Андре Вімпер. Я давно її знаю. Але тепер це не має значення.
Я приголомшено дивився на нього.
— Сподіваюся, ви на мене не ображаєтеся, — зауважив саркастично.
— Чому я мав би на вас ображатися? — відповів Сильвере. — Зрештою, щось вона та й купить.
Сильвере відмахнувся від мене рукою, наче проганяючи муху:
— Це ще хтозна. Ці старі дами десятки разів повертають картини, аж поки рама не розвалиться, а зрештою так нічого і не купують. Цей бізнес не такий простий, як вам здається. — Сильвере позіхнув. — На сьогодні досить. У таку спеку швидко втомлюєшся. До завтра. Віднесіть ці картини на місце.
Він пішов, а я дивився йому вслід. «От шахрай, — подумав я. — Мабуть, хоче позбавити мене комісійних, тому й не визнає, що я привів йому нового клієнта». Я взяв три полотна Ренуара і відніс їх до комори з картинами.
— «Ролс-ройс»! — вигукнув я, вийшовши з-за рогу.
Він стояв там, із водієм за кермом, і мене відразу накрило хвилею щастя. Я вже думав, куди повести сьогодні ввечері Наташу, і так нічого й не вигадав. Усюди було задушно і гаряче. «Ролс-ройс» розв’язував усі мої проблеми.
— Авантюри переслідують мене. Ти знову маєш машину до закінчення вистав? — запитав я.
— Довше, — відповіла Наташа. — Аж до півночі. Опівночі авто має стояти перед «Ель Марокко».
— Ти теж?
— Ми обоє.
— У місіс Вімпер — кадилак. Чи може, в неї ще й «ролс-ройс»? А в тебе з’явився ще один клієнт для Сильверса?
— Побачимо. Як усе відбулося з місіс Вімпер?
— Чудово. Вона купила дуже красиву картину Ренуара, яка ідеально пасує до її лялькового будиночка.
— Ляльковий будиночок, — повторила Наташа і розсміялася. — Ця лялька, яка, здається, тільки й уміє кліпати очима і безпорадно всміхатися всім навколо, насправді очолює дві компанії, де вона не просто почесний президент, а таки справді керує бізнесом.
— Невже?
— На тебе ще чекає багато пригод із американками.
— Нащо мені пригоди з американками? Мені вистачить і дивних, чудових пригод із тобою.
На мій подив, вона почервоніла аж до коренів волосся.
— Тобі їх справді вистачить? — пробурмотіла вона. — Думаю, тебе слід частіше знайомити з такими жінками, як місіс Вімпер. Ти повертаєшся з несподіваними результатами.
Я всміхнувся.
— Поїдьмо сьогодні аж до Гудзону, — запропонувала Наташа. — Спершу подивимося на пірс із океанськими пароплавами, а потім прокатаємося вздовж Гудзону до мосту Джорджа Вашингтона і далі над водою, аж поки не натрапимо на маленьку затишну кнайпу. Мені сьогодні хочеться маленьких ґенделиків, місячного сяйва і пароплавів. Коли закінчиться війна, я б залюбки поїхала з тобою до Фонтенбло, але мені, як коханій німця, обстригли б там волосся, а тебе, як ворога держави, розстріляли б. Тому залишаймося тут, у цій дивовижній країні з її гамбургерами та кока-колою.
Вона притиснулася до мене. Я відчув її волосся і прохолодну шкіру. Здавалося, вона ніколи не пітніла, навіть у ці спекотні дні.
— Ти був хорошим журналістом? — запитала Наташа.
— Ні, посереднім.
— А чому зараз не пишеш?
— Для кого? Я не знаю англійської аж так добре. І вже давно* не можу писати.
— Ти як піаніст без піаніно?
— Можна сказати і так. Твій невідомий покровитель залишив тобі щось випити?
— Зараз поглянемо. Не любиш про себе говорити?
— Недуже.
— Розумію. І про свій теперішній фах теж?
— Торговельного агента і хлопчика на побігеньках?
Наташа відкрила вмонтований бар із пляшками.
— От бачиш, ми просто тіні, — сказала вона. — Дивні тіні минулого. Чи це колись зміниться? О, польська горілка! І як таке може бути? Польщі вже не існує.
— Ні, — відповів я гірко. — Польщі вже взагалі не існує. А польська горілка вижила.
