Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Хіба йдеться про розлучення? Я запитую про одруження.
Мені не довелося дешево жартувати, що це одне й те ж. Так само
як і пояснювати, що, хто про таке запитує, той одружуватися не має. Або ти одружуєшся, або ні. У магазин зайшов Льові-старший, який аж сяяв від кошерної їжі.
Молодший поглядом попросив мене мовчати. Я кивнув.
— Як справи у паразита? — весело запитав мене Льові-старший.
— У Сильверса? Він щойно добровільно підвищив мені зарплату.
— Його право. І скільки? Долар на місяць?
— Сто.
— Що?
Обидва брати втупилися в мене поглядами. Старший оговтався швидше:
— Мав би додати двісті.
Я був від нього у захваті, але вирішив не відступатися:
— Він так і хотів. Але я відмовився. Вважаю, що поки таких грошей не вартий. Можливо, через рік.
— З вами ніколи розумно не поговориш, — пробурмотів Льові-старший.
— Чому ж ні, — заперечив я. — Якщо йдеться про бронзу.
Я розповів про свою знахідку.
— Я міг би купити її для вас на аукціоні. Всі вважають її підробкою.
— А якщо вона справді фальшива?
— Тоді ми помилилися. Чи ви хочете, щоб я застрахував вас від збитків?
— Чом би й ні? — всміхнувся Льові. — 3 вашими прибутками!
— Я й сам можу її купити. Так буде простіше, — відповів я розчаровано, бо очікував на більшу вдячність за таку пораду. Чергова помилка. — І як сочевичний суп? Смачний?
— Сочевичний суп? Звідки ви знаєте, що я його їв?
Я показав на лацкан його піджака, де красувалася половинка роздушеної сочевичени:
— Занадто важка страва як на цю пору року, містере Льові. Ризикуєте вхопити апоплектичний удар. Бувайте, джентльмени!
— Містере Росс, ви просто добродушне чудовисько! — з кисло-солодкою посмішкою відповів Льові-старший. — І геть не розумієте жартів! Скільки захочуть за ту бронзу?
— Я маю ще раз на неї глянути.
— Добре. Бо я не зможу. Та й коли подивлюся на неї принаймні двічі, вони щось запідозрять. Вони мене знають. Повідомите мене?
— Добре.
Я вже був біля дверей, коли Льові-старший гукнув:
— Про Сильверса ви ж збрехали?
— Ні! — відповів я. — Але в мене є краща пропозиція від Розенберга.
Не ступивши і двадцятьох кроків, я пошкодував про сказане. Не з етичних міркувань, а через забобон. За життя я вже чимало разів вдавався до махінацій із Господом Богом; завжди свято вірив у нього, опиняючись у загрозливій ситуації, — так само як тореадори перед боєм на арені приносять до своєї комірчини фігурку Богоматері, прикрашають її квітами, моляться й обіцяють золоті гори — ставити свічки, відвідувати меси, благочестиво жити, не пити текіли і таке інше. Та щойно бій щасливо минав, вони безцеремонно жбурляли до валізи з брудною білизною Матінку Божу, квіти розпродували, обіцянки забували і припадали до пляшки з текілою — аж до наступної кориди, коли все повторювалося знову. Мої махінації з Господом Богом були того ж калібру. Крім того, був іще делікатніший забобон, який мене вже давно не переслідував, — він будувався не на тому, щоб відігнати небезпеку, а на тому, щоб не злякати надію. Я зупинився. З вітрини крамниці з риболовним причандаллям на мене дивилися опудала щук, яких кільцями обвивала жилка. «Щоб не злякати надію, її треба, принаймні, мати», — подумав я і раптом зрозумів, що з тих же причин я і подарував братам Льові свою маленьку біз-нес-справу. Я хотів схилити на свій бік не лише Бога, який саме підіймав сонну голову над дахами будинків, а й саму долю, бо сталося те, в чому я вже давно зневірився: я знову на щось очікував — не на раціональне чи матеріальне, а на тепле і ніжне; воно сповнювало мене блаженного відчуття, що я ще не остаточно перетворився на автомат. Мені пригадалися всі старі, давно забуті відчуття — серцебиття і прискорене дихання, — цієї хвилини вони стали справжні — їх осяяло несподіване подвійне світло двох життєвих стежин — моєї та іншої, безіменної.
15
Коли наступного ранку я озвучив Сильверсу бажання місіс Вімпер, він відреагував досить зневажливо.
— Вімпер, яка ще Вімпер? Коли вона прийде? О п’ятій? Я не знаю, чи буду вдома.
Я точно знав, що цей лінивий крокодил тільки те й робить, що чекає на клієнтів, попиваючи віскі.
— Добре, — мовив я, — перенесемо її візит на інший раз, коли ви матимете час.
— Та добре вже, приводьте її сюди, — кинув недбало. — Завжди простіше покінчити з таким одразу.
«Гаразд, — подумав я. — Тоді я зможу ще раз глянути на бронзу у «Савої», але по обіді, а не під час обідньої перерви, коли там крутиться купа людей».
— Вам сподобалося умеблювання Куперової квартири? — запитав раптом Сильвере.
— Дуже. Очевидно, в нього прекрасні консультанти.
— Ваша правда. Сам він нічогісінько не петрає.
Я подумав, що й Сильвере мало що тямить, окрім однієї вузької царини мистецтва — французьких імпресіоністів. І він не мав жодних підстав так безмежно пишатися тими знаннями, адже це — його бізнес, так само як у Купера — зброя та брухт. І якщо оцінювати все з цього погляду, то Купер іще й мав перевагу — у нього були розкішні меблі, а Сильверс міг похвалитися хіба що м’якими диванами, фотелями та примітивними меблями масового виробництва.
Схоже, він угадав мої думки:
— Мені не складно було б обставити будинок меблями кінця XVIII століття, — зауважив він. — Але я відмовився від цієї ідеї через картини. Цей весь непотріб у стилі бароко чи рококо лише відволікає. Пережиток минулих епох! Нащо воно сучасним людям?
— У Купера все інакше, — відповів я. — Йому не треба продавати картин. Він може дібрати їх до меблів.
Сильверс розсміявся:
— Якби Купер справді хотів поєднати картини, меблі та особистий простір, йому слід було б усюди розставити кулемети і легку зброю. Так було б доречніше.
Я знову відчув нотки неприязні до Купера. Таке я вже зауважував і щодо інших клієнтів. Сильверсова порядність була лише тонким позірним шаром. Так на дешевій позолоченій міді будь-яке тертя відразу видавало нижній пласт. Він уважав, що його клієнти варті зневаги, оскільки він ставиться до них презирливо. Та насправді він їм просто заздрив. Антиквар сам себе переконав, що цинізм оберігає його незалежність, але то була дешева свобода, схожа на самостійність службовця, який лає шефа позаочі. Він мав звичку багатьох од-, нобоко освічених людей: насміхатися з усього незрозумілого. Але ця зручна звичка не захищала його цілком, оскільки теж була набута штучно. Деколи, зовсім раптово, у ньому прокидався нестримний неврастенік. Саме це мене й