Старший боярин (збірник) - Григорій Михайлович Косинка
І, перервавши читати, гукнув:
– А по якому праву ти, Свердельцю, відступив від братського статуту, і селяни ті, що за нашу експропріацію на Жаботинський завод побудували собі хати, не мають потрібних портретів, що є завжди душею наших датків? Навіть не знають, чи їм помогли в життю українці, чи киргизи? Кажи!
– А я тебе питаюся, чого ти до мене в'язнеш? – обминаючи відповідь, прохрипів тихо і зловісно Сверделець.
Петро Пахомович, лапнувшися бокової кишені у піджаку, з якої стирчав браунінг, ще з більшою наполегливістю став присікуватися:
– Як то чого в'язну до тебе? Хіба я не писар братства? Хіба братство щодня не ставить на одну карту все своє життя, аби статечним робітникам помогти стати добрими селянами? А ті портрети, що ми даємо, хіба не мусять бути збудниками і національного самозрозуміння, і теплим інтимним та свідомим зв'язком з усім буттям нашого люду?
І встав Мелета Сверделець і заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов своєї межі:
– Скажіте йому, що як тільки він буде довше в'язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького кавунця від пожовклої осінньої вудини[70]! Чого ти, собача душе, – звернувся він вже до писаря, – того одноокого справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не даєш мені ні хвилини супокою? Куди не піду, де не дихну, там і одноокий. Де стану за хату, де ляжу в холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з усіх боків.
І схопився із свого місця і Петро Пахомович. І заговорив теж до всього зібраного товариства:
– Ви бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед совістю до невблаганного єдиного висновку. Він не хоче або, може, боїться сказати правду, правду перед всіма: хто його навчив, якщо він не за своїм бажанням зробив заперечення статуту?
– Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви. Як тих звуть, що обманюють? Брехуни і шахраї. Як тих звуть, що крадуть і віднімають? Злодії! Яка найкраща нагорода брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то я казав: Бозя дала.
– Ви бачите і чуєте, яке він гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з нього! – не почуваючи себе від хвилювання, заговорив пан писар. – То, по-твоєму, і Шевченко арештант?
– Арештант.
– І ми всі арештанти?
– Арештанти, хоч і грабуєте арештантів.
– Ах ти ж риштантюго над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!
Але не довелося скінчити думку панові Петрові Пахомовичеві, бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою ззаду за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з паперами, правою піддав йому під живіт. І, тримаючи вже над собою, виніс його одним духом насеред землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула, неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий дзвін. Але це явище, якого всі, здається, ждали з завмиранням серця, так не вразило глядачів, як те, що пан Підотаманчий просто блискавично опинився поруч з Мелетою і всадив йому в бік кавказький колодач.
– Ох! – зарів, як скотина у свій смертний час, і впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.
І коли пан Підотаманчий витирав ніж об полу його чемерки, то одноокий запобігливо говорив:
– Він, правду кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш курінь, напевно, вже давно. І, видно, ждали відповідного часу, аби нас накрити, неначе курчат, решетом.
– Що ж? Діждеться і Пронь відповідного часу, – сказав Підотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем і повертаючи йому догори голову, бо він лежав ниць. З носа і з лівого вуха текла кров.
І випростався пан Підотаманчий і заговорив смутком і велінням:
– Негайно винести обох: Свердельця вкинути в Гальмасарову кручу і вранці присипати землею, а пана курінного писаря підняти і покласти на гілляки отого крислатого дуба. Але так, щоб від вітру або від чогось іншого відтіля не впав. Приїде пан отаман, то поховаємо.
Одноокий перший зважився виконати волю пана Підотаманчого, напівпрошепотівши до грубого селянина, але так, що всі почули:
– Іди та понесемо.
І винесли першого Свердельця. А коли брали тіло Петра Пахомовича, то Підотаманчий, стоячи урочисто, став говорити, і всі встали:
– Прощай, вірний товаришу і брате дорогий. Недовго ти топтав ряст по рідній землі, і я тут не забарюся.
І голос його затремтів і замовк, ніби шурхнувши у гаряче місце раненої душі. І коли винесли тіло пана писаря, то пан Підотаманчий звернувся до Деркача, який стояв і дивився на велюровий піджак, що лежав між столом і ослоном:
– Гей, товаришу брате, заспівай що-небудь про Україну!
І в цьому велінні була і туга від того, що своєї долі ніде й ніколи не уникнеш, і сила, що силкується завжди вивернутися із-під найтяжчого тягаря. Але не встиг той рота роззявити, аби почати співати чи щось говорити, як нікому не помітний Лундик, забувши свої соціал-демократичні вподобання, схопився із свого місця і попрохав:
– Дозвольте, пане Підотаманчий, я заспіваю.
Бо, сидячи в кутку на сіні, він спостерігав, що діялося, і рівняв свою долю із їх долею. І бачив, що вони знайшли стежку до щастя, але ще не щасливі. І він був найшов собі панну Варку і втратив її, і теж нещасливий. Крім того, вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі гірські птахи, і йому здалося, що й він такий. І через те коли пан Підотаманчий забажав пісню про Україну, то Лундик Гордій заспівав, та так, як ніколи не співав і в семінарії:
Ой поклали Ґонту аж на три драбини,Та й сіли на ноги кати і на руки,Та й паси здирати почали із спини,Щоб зазнав отаман нелюдської муки.[71]І його високий тенор став битися тугою об стіни і об стелю землянки, аби полинути за ті обрії, що пісня накреслювала, і зустрітися з Богдановою чайкою[72], і прилучити і свій голос до її крику, і вже разом літати над Україною, голосячи про боротьбу з ворогами та про волю стражденної батьківщини. Але несподівано до співу прилучився і Підотаманчий, а далі і Деркач. І їх баси
