Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко

– А словесні знущання?

– Так це ж лише слова. Відправ його тією ж дорогою, доцю! Вони розуміють, коли до них їхньою ж мовою. Обмінялися люб’язностями – та й по всьому.

Надя посьорбувала тоді чай у маминій кухні, жувала млинці, не відчуваючи смаку. В її переказах усе й справді виглядало надуманим та перебільшеним. Насміхається? Це такі жарти, запевняла мати, він жартує, доню. Критикує? Хоче тебе вдосконалити, доладнати до себе, що тут такого? Голос підвищує, коли друзі приходять? Хоче показати, хто в хаті господар. Ревнує? Ревнує, отже, любить. Притретеся, доню. Терпи.

Матері було з ким порівняти. Вітчим, коли випивав, розпускав руки. Штурхав, бив кулаком об стіл, трощив посуд… Протверезівши, просив пробачення й купував цукерки – обом, бо діставалося й матері, і Наді. Він з’явився в житті дівчинки, коли їй було дванадцять, і пішов, коли ще чотирнадцяти не було. Ненавиділа його, п’яного, дурного – аж сльози закипали під повіками. Кляла його, щоби під землю провалився, не повернувся додому, зник, розтав, щоб і сліду не лишилося. Пам’ятає себе, як тремтить від огиди й безсилля. Сусіди не раз викликали міліцію. Незворушні чоловіки в зім’ятих одностроях забирали вітчима – лякали, штрафували, відпускали. Він від тих церемоній ще більше лютився. Куди було звертатися? У кого просити допомоги?

Вітчим спився, звільнив їх із матір’ю і молодшим братом від своєї безглуздої присутності. Надю пересмикувало від найменшої згадки про нього, від страшних думок, що нуртували колись у її дитячій голові, від сліпучої ненависті, якою тоді захлиналася. А мати з року в рік згадувала його дедалі тепліше, додавала нові й нові подробиці до незнаних сторінок життя непоганого насправді чоловіка, який буцімто дбав про неї та дітей, але ховав свої почуття від сторонніх.

Саме від матері Надя колись почула: Богдан упадає за тобою як ніхто, такий, доню, буде ноги мити й воду пити. Надю від тих слів мало не знудило. Вона все уявляла буквально. Лише Галка, тоді однокурсниця, пхикала: запам’ятай, Надін, хто сам принижується, той іншого принижуватиме при нагоді, це взаємопов’язано. Що Галка правду каже, Надя невдовзі переконалася, і то не раз і не два. Богдан вивищувався її коштом. Притискав додолу, немов на ослінчик ногами ставав, хоч так намагався піднестися. Наснажувався енергією її розпачу. Отаке воно на ділі виявилося, те «ноги мити – воду пити». Яка ж бридка приказка, бр-р.

Думки про домашні негаразди лягали тінню під очима, відбивалися на обличчі печаткою самотності. Уважний гляне – зрозуміє: щось гризе людину, не дає їй радіти життю. Надя сміялася лише поза домом, геть забула, як воно – реготати разом із Богданом. Тільки за порогом настрій злітав угору. Виходила з під’їзду жінкою невизначеного віку – у музей приходила молодицею з розпашілими від ранкового повітря щоками, з блиском в очах. Мала здатність відновлюватися за лічені хвилини. Часом їй видавалося, що все ще попереду…

А вдома все поверталося на круги своя. Богдан не шукав причини для докорів, розкидався ними досхочу без усяких підстав. Претензії, контроль і ревнощі. Тріада домашнього вжитку. Може, і вдавав, ніби ревнує, аби лише гримнути дверима й завіятися бозна-куди: така, мовляв, реакція на твої походеньки, жінко. Ти так – і я так. Око за око.

Не про такі стосунки в сім’ї вона колись мріяла, а отримала зрештою шлюб-поневолення, шлюб-приниження. По кількох роках спільного життя стало зрозумілим, що час розійтися, та вже не було куди повернутися, де притулитися. Невдовзі свекруха злягла – і Надя відчула себе собакою на ланцюзі. У глухому куті. Нема куди йти, нема на кого хвору залишити.

Телефонний дзвінок. Олег. Вона й не пригадає, коли востаннє з ним розмовляла, але відразу впізнала жартівливу інтонацію. Відповідала стримано, бо знала: Богдан дослухається. Не могла, однак, упоратися зі своїм голосом, живим, теплим голосом. Звідки й узялося це тепло. Апатія вивітрилася, бляклість відступила. Хоч як намагалася, не зуміла додати байдужих ноток – ну що з тим голосом удієш.

– З ким ти? – Богдан у дверях. – Що знову за діла?

Вона намагається казати в трубку що завгодно, перебиває співрозмовника, аби самій говорити, глушити голос за спиною, ті Богданові запитання й коментарі, аби лише Олег, їхній із Галкою колишній однокурсник, не чув, що тут вигукує її чоловік. Шкода, так хотіла потеревенити з приятелем, почути його новини, посміятися з його жартів.

Вона в коридор – Богдан за нею, вона до Тамари Федорівни – той услід.

– Гаразд, – голос у слухавці. Зателефоную завтра, або ти мене набери. Коли зможеш.

Почув Олег їхню словесну шарпанину, усе зрозумів.

– Це той твій?.. – розходиться Богдан, не зважаючи на Тамару Федорівну.

Старенька намагається підвестися, навіщось шукає на тумбочці свої окуляри.

– Той, що по головах видряпався нагору?

– Що таке знову? – у Тамари Федорівни тремтить рука, лікоть намацує в заглибині подушки опертя, геть не тримає невагомого тіла.

– Заткайся! – зривається Надя на крик.

Та спершу встигає кинути оком на екран мобілки, переконатися, що вийшла з розмови, що Олег її не почує. Навіть дивується своїй обачності. А тоді вже розходиться на повну, як та бабега на базарі, що не дасть собі в кашу наплювати:

– Стули свій чорний писок! Хто видряпався нагору? По чиїх головах? Що ти знаєш про моїх знайомих? Що ти знаєш про них? Ти! Недооцінений! Нереалізований! Ти вмієш тільки заздрити й патякати дурниці! Усіх звинувачувати у своїх невдачах! Усіх, тільки не себе! Заткайся нарешті, кажу тобі, чуєш!

Богдан стоїть як громом побитий. Сапнув повітря, щоб відповісти, та й застиг, слова не вимовивши, – голова відхилена назад, в очах безмежний подив. Є чому здивуватися: з безмовної дружини просто на його очах вибирається потвора, шурхотить роговою лускою. Надя зараз так і почувається – безжальною рептилією. Вона так довго була в ролі жертви, так призвичаїлася терпіти безпідставні кпини, що тепер чітко знає, куди, захищаючись, бити. Чоловікові больові точки їй добре відомі: безталанність, неспроможність, безсилля. Вона теж уміє бути жорстокою – донедавна тиха й покірна Надя. Не знала би, на що здатна, якби не Богдан.

– Сину! – скидається Тамара Федорівна. Оголена рука вже не тремтить, шкіра – пожмаканий обгортковий папір. – Не слухай її! Ти талант, сину! Твій «Мангал» – найкраще з усього, що я читала!

– Що ти-и ще тут верзеш! – Богдан виходить зі ступору, наче втішений нагодою перекинути злість на іншу. Нахиляється до матері, кричить їй в обличчя, немов до глухої. – Моя