Чекаючи на Боджанґлза - Олів'є Бурдо

Поліцейські також нічого не зрозуміли. Вони прийшли оглянути кімнату та скласти протокол. Вікно справді було розбите ззовні, кров була направду Мамина, перевернутий стілець і розбита ваза дійсно засвідчували, що тут відбулася кривава боротьба, але внизу на газоні під вікном не було жодного сліду. Допит сусідів також нічого не дав, а персонал не бачив нікого дивного, хто би підозріло тинявся біля клінічного корпусу. Поліцейські вирішили, що працівникам можна вірити на слово, все ж таки в осерді їхньої роботи було вміння помічати дивних людей. Нас спершу допитали, аби розпитати, чи мала Мама ворогів, на це ми відповіли, що, окрім податкового інспектора, всі її любили, але той податковий слід швидко облишили. Вдруге нас допитали, але без якихось суттєвих результатів. А все через те, що Маму викрали ми, і Мама сама все організувала. І ми не такі вже й дурні, аби самих себе викривати.

Після того свята в їдальні, коли ми повернулися до палати, Мама заявила, що не хоче більше жити в клініці, і що, на думку лікарів, вона ніколи повністю не одужає, і що вона не буде вічно їсти ті ліки, бо вони не допомагають, бо від них немає жодної користі. «Хай там як, я завжди була трохи божевільною, тому чи я трохи більше божевільна, а чи трохи менше, це не вплине на вашу любов до мене, правда?» Ми з Татом подивились один на одного та вирішили, що ця ремарка поцілила просто в «яблучко». В кожному разі, нам уже набридло ходити в клініку щодня та чекати на її повернення, якого ніколи не буде, її місце за столом стояло вічно порожнє, а наші танці втрьох ми постійно переносили на кращі часи. Через ці та численні інші причини це не мало продовжуватись. Через те, що стіни клініки були надто тонкі, пісня Мсьє Боджанґлза там не звучала так, як треба, вона не пронизувала так, як пронизувала вдома, та й Мадемуазель Надмірність часто запитувала, стаючи перед канапою, чому Мама більше не тут і чому вона більше не читає, лежачи на дивані та пестячи пташці голову. І насамкінець я сам трохи ревнував, бо божевільні та персонал клініки могли спілкуватися з Мамою цілий день, а ми — ні.

Мені набридло ділити її з іншими людьми, от і все. Було справжнім злочином опускати руки та чекати, поки ті ліки остаточно перевезуть розум із Маминої голови, так я думав, поки Тато почав говорити, він був стривожений і збуджений одночасно.

— Я з вами цілковито згоден, дорога Несесіте![5] Годі цій клініці вас псувати, тут ідеться і про здоров’я інших пацієнтів! З тим ритмом і радощами, що ви їм принесли, якщо все триватиме в такому ж дусі, всі божевільні почнуть одужувати дуже скоро, і в мене почнуться проблеми з усіма вашими залицяльниками. Проблема полягає в тому, що я не уявляю, як переконати лікарів, аби вони дозволили вам звідси вийти, а також — припинити ваше лікування. Потрібно вигадати якусь брехню, дуже гарну та найбільшу з можливих брехню, якщо вона спрацює, то це буде просто шедевр! — вигукнув він, дивлячись примруженим оком у свою люльку, так, ніби там була якась відповідь.

— Милий мій друже, Жорже, ну що ви! Тут ніколи не йшлося про те, щоби просити дозволу. Ані дозволу на те, щоби покинути клініку, ані дозволу зупинити лікування. Та й взагалі, найліпше лікування — це бути не в оточенні божевільних, а з вами! Якщо я звідси не піду, то одного дня вистрибну з вікна чи з’їм усі таблетки одночасно, як це раніше зробив той, хто жив у моїй палаті до мене. Але не хвилюйтеся, цього не станеться, бо я вже все придумала… Ви мене просто заберете! Самі побачите, це буде аж божевільно весело! — заявила Мама, радісно плескаючи в долоні, як колись.

— Забрати вас? Маєте на увазі — викрасти з лікарні? — прокашляв Тато, рукою розганяючи дим своєї люльки, аби краще роздивитися мамині очі.

— Так, саме це! Сімейний кіднепінг! Я вже багато днів його готую, тож ви отримаєте свій шедевр. Досконала брехня, я придумала всю операцію, ви самі побачите, ми нічого не робитимемо навмання! — кинула Мама. Хоч вона й говорила тихіше, ніж зазвичай, із конспіративним виразом обличчя, з її очей через край вихлюпувалася хитрість.

— А й справді, все це ви придумали просто першокласно! Ви приготуєте нам шедевр! — прошепотів Тато, котрий знався на брехні краще, ніж будь-хто.

Його обличчя було розслабленим, так, ніби він відчув полегшення, ніби щойно наважився піддатися цій божевільній ідеї.

— Запрезентуйте нам ваш план! — додав він, а над його люлькою блиснув вогник, його очі також виблискували, погляд був рішучий.

Мама і справді підготувала свій кіднепінг до найменших деталей. Вона викрала колбу зі своєю кров’ю, яку в неї брали для попередніх аналізів. По довгих ночах спостереження вона виявила, що кожної ночі опівночі охоронець на вході на 35 хвилин іде, щоби зробити огляд приміщень і викурити сигарету в комірчині для білизни. Саме в цю мить ми маємо прийти та просто увійти через вхідні двері. Але, оскільки Мама хотіла, аби це було схоже на такі викрадення, які описують в книжках, це мало скидатися на те, що викрали її через вікно. Ми з татом визнали, що це дуже розумно. Вийти через двері — якось аж надто банально, як для викрадення, а Маму, попри все це лікування, вганяла в депресію будь-яка банальність. Якби вона захотіла, то втекла би сама, просто через