Ковдра сновиди - Марина Соколян
— Дай спокій чоловікові, — усміхнено порадив він: — Війна — панянка невибаглива. Усім справа знайдеться. Та і, зрештою, мусить же хтось молитися за наш клопіт!
Гаян кинув на нього злий погляд:
— Так, наче хтось мене буде слухати, — пробурмотів він.
— А ти бережи себе, — тим часом продовжував Айну, звертаючись до Тілли: — Бо це ж хто нам кисляку наллє, коли святкуватимемо перемогу?
Зненацька Тілла схлипнула й повісилася йому на шию.
— Ти… ти — справжній герой! — повідомила вона. — Тим сельджабам краще відразу себе порішити, аніж до нас пхатись! Я вірю в тебе! Чуєш?
Вона швиденько поцілувала ошелешеного Айну і чкурнула геть. Той ніяково кашлянув, мовби прочищаючи горло.
— Мені здається, — мовив він до Гаяна, — здається, мене щойно понизили в посаді. Герой — це все-таки дрібніший масштаб, як гадаєш?
Гаян мстиво розсміявся:
— Як на мене, це — підвищення. Особливо, якщо врахувати поцілунки.
Айну глузливо пирхнув, вирушаючи перевірити, як посувається підготовка до урочистої зустрічі ворожої армії. Герой… Цікаво, на що він сподівається? Так і не зумівши цього пояснити, Гаян подався знайти й собі бодай якусь зброю. Він не вояк, тут Тілла мала цілковиту рацію, але тікати з жінками й дітьми… Тільки цього йому бракувало для повного щастя!
Утім, Гаянові таки перепало належне застосування. Та зрештою, як передбачав Айну, справа знайшлася всім, навіть малому Олахові, котрий лишився з батьком — подавати стріли й заряджати пращі. Глянувши на нього, Гаян замислився: Олахова бабця була чарівницею… Що ж, чари їм би зовсім не завадили.
Айну саме давав останні настанови нечисленному гурту захисників: де стати, звідки посипати камінням ворогів, щойно ті посунуть у долину, коли Гаян підступив до них зі своєю не зовсім розважливою пропозицією.
— Зайти ззаду? — недовірливо перепитав бог. — Захопити зненацька? Це, звичайно, річ хороша… Але як?
— Я… візьмуся відволікти їхню увагу, — нервово проказав Гаян. — І поки вони слухатимуть мою е-е… нагірну проповідь, ви зможете вперіщити по них із тилу.
— А відкиль ти знаєш, що тебе слухатимуть? — здивувався кмет.
— Я тут вивчив кілька висловів, — Гаян усміхнувся, кивнувши на Олаха, — котрі їм буде цікаво почути.
Коваль Кей коротко зиркнув на сина.
— Що, знову?
Сновида Олах уперто кивнув:
— Ти ж знаєш, тату. Це правда.
Кмет ошелешено кліпнув очима:
— Ви що, слухатимете цього пришеле… Вибач, Кею, але він же…
— Все гаразд, йому можна вірити, — упевнено мовив Айну, проникливо позирнувши на малого. Потім перевів бентежний погляд на Гаяна: — То звідки ти збираєшся нести сельджабам слово віри?
Той незатишно пересмикнув плечима. Потім кивнув на узвишшя:
— Он звідти. Там хороша луна. Але мені потрібна буде ваша допомога…
Зрештою евдейці прийняли Гаянів план, бо ж це було єдине, що давало їм таку-сяку надію. Гаян же тим часом вже ледве не шкодував про свою пропозицію. Він сновигав узгір'ям, не знаходячи собі місця, тож коли сельджабське військо нарешті сягнуло входу до евдейської долини, він сприйняв це майже з полегшенням. їх було багато… Юрба смаглявих дикооких вояків у шкіряних обладунках, озброєних кривими шаблями, якимись гаками й канчуками. Вони були лихі й войовничі, перемовлялися мовби винятково лайкою, пожадливо озираючи долину. Гаян подумав, що ліпше б йому було проломитись крізь землю, але земля вперто не бажала розступатися. Що ж, слід було починати, інакше час буде втрачено безповоротно. Горло не слухалось, але Гаян примусив себе заговорити:
— Бісмілля-ахі арки-ик'я! — виголосив він, зненацька зриваючись на лемент.
Рідні гори підхопили і примножили Гаянів несамовитий зойк. Сельджаби закрутили головами, силкуючись визначити джерело цього крику. За якийсь час це їм вдалося, і ось завойовники завмерли, позадиравши голови до Гаяна, котрий розкинув руки в такому звичному жесті священнодійства, намагаючись явити собою якнайвеличніше видовище. Тільки б не схопилися за луки, благав він, бо ж із нього ниньки така гарна мішень… Але вояки наче заклякли. Дійсно, не чекали вони, що хтось у цій далекій землі звернеться до них, заклинаючи іменем Ілли. На Гаянове запитання Айну підморгнув, повідомивши, що то — один його колега, але він, Айну, зовсім не проти, щоби хтось закликав до його давнього знайомця у важливих державних справах.
— Ода-ао раббакум табарруа-ан вакху-фуа-тан! — тим часом продовжував репетувати Гаян. — Іннахула юхіббу альмуа-атадіна!
«Вклоніться богові, благаючи про милосердя, бо Ілла не любить тих, хто порушує кордони!» Яке доречне зауваження, подумав собі Гаян. От тільки навряд чи сельджаби отак просто прислухаються до якогось незнайомця з поганою вимовою… Втім, слід віддати їм належне, сельджаби на мить завагалися. І тоді Гаян опустив долоні, скеровуючи божий гнів прямісінько на голови зайдам. Посипалися стріли й каміння… Сельджаби заволали, шукаючи, кого б то порішити. І тоді, не даючи їм оговтатись, евдейці пішли в наступ.
Здається, спрацювало… Гаян знесилено присів на землю; руки йому тряслись мов нерідні, тож залишалося хіба радіти з того, що це не він зараз мусить накладати стріли на тятиву чи стискати руків'я меча. Ні, досить із нього військових вправ… Він закляк, присівши за купою каміння; навколо раз у раз падали ворожі стріли. Так тривало ще певний час, аж ось стріли вичерпались і Гаян ризикнув визирнути з-за свого сховку.
Бойовисько завершилося. Ворожої армії не було видно; приступки до долини встеляли посічені мерці; сельджабів було не так і багато, відзначив Гаян, отож, решта чужинців, мабуть що, дала драла, деморалізована несподіваним наскоком. От і добре, от і нехай…
— Наша взяла! — люто загорлав хтось поряд. Гаян ледве не відскочив, роззираючись. Ну, звичайно, йому ніколи не вдавалося помітити, коли той з'являвся нізвідки.
— Ти — голова! — азартно виголосив Айну, витираючи меча жмутом трави. — Ти би бачив, як вони перестрашилися, коли ти почав звідсіль волати! Я думав, у штани понакладають!
Гаян кволо всміхнувся:
— Правда? Ну, либонь, тяжко битися з таким баластом…
Айну зареготав.
— Еге ж, нелегко. — Тут раптом його сміх урвався: — Та-ак…
Молодий жрець прослідкував за його поглядом. Лісочок при вході в долину аж почорнів… Гаянові ще треба було кілька секунд, щоби збагнути від чого. Сельджаби повернулись, і тепер їх було не просто більше. Не злічити, скільки їх бігцем заюшило до евдейської долини.
— Ти… ти скажи нашим, щоб відступали за узгір'я, — якимось чужим голосом промовив бог. — Чуєш?! Давай, ну!
Гаян, ледь глянувши на нього, загорлав до своїх мирян. Ті вже, правда, і самі бачили, куди талан повернув — стількох їм нізащо не здолати. Молодий жрець панічно глянув на бога — з тим чинилося щось незбагненне. Відчай і лють тугим вузлом сплелися на його обличчі… Він закусив