Ковдра сновиди - Марина Соколян
Барт примружився: сонце вже видерлось досить високо, і йому довелося притулити долоню до чола, аби бачити обличчя свого візаві.
— Ви знаєте, — повагом проказав він, — У мене чомусь таке враження, що ви рекрутуєте добровольців для партизанської війни… Проти кого, Натане?
Фольклорист стиха розсміявся:
— Проти нудьги, друже. Проти отого — як ви сказали? — здорового глузду.
* * *
Чутки про війну дістались Евдейї на другий тиждень по тому, як гострі дзьоби гурабів — сельджабських кораблів-круків — торкнулися південного узбережжя Архади. Спершу евдейці не хотіли вірити, і староста наполегливо радив Гаяну закласти богові щедру жертву в особі необачного купця, який приніс лиху вістку. Потім, коли в долину посунули юрби втікачів з узбережжя, евдейці миттю змінили невір'я на паніку. Пан кмет знову занадився до святилища, прагнучи неодмінно когось пожертвувати, і Гаянові все тяжче було переконувати мирян у беззмістовності подібної практики. Миряни, втім, продовжували нести до храму клунки і глечики, благально зазирати в очі й вимагати обґрунтованих запевнень у порятунку. їм не було куди тікати: з одного боку були сельджаби, які вже зруйнували Ахелой і наразі штурмували Мессаламбрію, а з іншого — гори, де можна було вижити, але аж ніяк не жити. Труад же був надто далеко, щоби надати збройну підтримку… За таких умов люди готові були запропонувати віру і владу будь-кому, але Гаян не бажав такого щастя навіть задурно. Тому він за першої-ліпшої оказії тікав у гори й там, засівши на узвишші, намагався розгледіти далеке узбережжя й сельджабські кораблі.
Напередодні Гаян мав досить-таки незатишну розмову зі своїм богом.
— Чому ви не готуєтеся до захисту? — дивувавсь Айну. — Чому не озброюєте людей, не тренуєтесь до бою?
— Ніхто не знає як, — розпачливо мовив Гаян. — Ми — вівчарі, а не воїни! Крім того, чи є в нас шанси? Якщо не встояв Ахелой з його гарнізоном, якщо вже майже впала Массаламбрія з її ровами й мурами? От скажи, як гадаєш, чи зможемо ми відстояти Евдейю?
Айну пригнічено мовчав. Гаяна гірко вразила ця відповідь, хоч він, власне, і чекав на неї. Він таки сподівався, що бог заперечить, переконає, пообіцяє, що все буде гаразд. А той мовчав… Отож, єдине, що лишалося — кидати все й тікати, намагатися перечекати навалу в горах? Поневірятись, лякатися кожного звуку, бачити, як гинуть від негоди й голоду найслабші? Від Евдейї ж тим часом лишиться хіба спустошене згарище.
— Авжеж, спустошене згарище… — промовив бог, озиваючись на Гаяновове мовчазне ремство.
Молодий жрець аж підкинувся — голос Айну відлунював туманним дзвоном, глухо й тоскно, мов по загиблім.
— Але я міг би… — почав був Айну, та Гаян відразу ж урвав його:
— І не думай! Я знаю й ти знаєш, чим це завершиться! Згадай Аспаруха з Ахелою! І взагалі: ти, може, останній лишився… Не можна тобі.
Гаян ледь не пошкодував про свої слова — такою чорною люттю зайнялося богове лице. Навіть узгір'я хитнулося, настрашене, ледь не кинувши Гаяна долілиць.
— Вибач, я… — затинаючись проказав молодий жрець, — я просто не хотів, щоби ти ризикував.
Айну гірко розсміявся:
— Не хотів він! А я й не буду! Хіба я схожий на самогубцю? Втручатись я не збираюсь. Але я міг би навчити тих недоумків тримати зброю, влаштовувати засідки і… Між іншим, у кмета є карти ще з часів перших поселенців, там позначені сховки й вигідні для бою місця. Ти зможеш їх прочитати.
— Я? — здивувався Гаян.
— Ну не я ж! — дратівливо пирхнув бог. — Я, до твого відома, неписьменний.
— Як це? — ошелешено закліпав очами молодий жрець. — Як таке може бути?
Айну нарешті розвеселився:
— Я ж тебе не питаю, чого ти не літаєш! У кожного свої обмеження!
І от кузен Айвен з Ахелою взявся до справи. Він нещадно ганяв евдейських вівчарів, змушуючи їх махати мечами та натягати луки, заповзято пояснював їм тактику ближнього бою й переваги обстрілу із засідок… Айну й сам, здається, тішився з тих маневрів — принаймні, спостерігаючи за ним, Гаян мимохіть пригадував, як він сам іще хлопцем бавився глиняними вояками коло запруди. Той самий азартний, безтурботний ентузіазм, який, втім, чимдалі більше передавався самим евдейцям. Розпач пропащих поволі відступав з їхніх сердець — але чи надовго? Що можна було встигнути за кілька днів?
Гаян підхопився з місця. На самому краєчку виднокола здіймався масний куривний шлейф. Отож, вони вже в Анхіало… Сельджабське військо було в двох днях дороги.
Збиваючи ноги та плутаючись у власній хламиді, молодий жрець метнувся вниз. Слід було попередити громаду. Вони домовлялися про це: щойно сельджаби з'являться на горизонті, хапати зібраний завчасно реманент та виводити жінок із дітьми й вівцями подалі з долини. Кметові карти допомогли знайти прийнятний сховок, де можна було протриматись достатньо довго. А там — або вертатися в Евдейю, або шукати кращої долі на тому боці Страджан.
Чоловіки, звісно, лишалися. Вони, здається, були навіть вдячні кузенові Айвену, котрий надоумив їх чинити опір, таким чином уберігши від втрати власної гідності й довічного поневіряння. Але це не значить, що він зміг позбавити їх від страху…
Вибігши на майдан у центрі містечка, Гаян побачив, що споряджання втікачів уже йде повним ходом. Бекали настрашені вівці, брехали пси, метушилися вівчарі, не знаючи, як розірватися між родиною та отарою. Жінки, мовчазні й суворі, вантажили собі на плечі клунки з припасами, закликали до послуху сполоханих дітлахів, прощалися — хто як умів — із тими, хто лишався. Дружина старости в шалику з жовтими мальвами ридала, насилу обійнявши його огрядний стан, бондарева Марушка лише тяжко зітхнула, озирнувши чоловіка, який незграбно тримався за дідівський меч, Тілла… Тілла підійшла до Гаяна, дивлячись зухвало й бентежно.
— Лишаєшся? — запитала вона.
Гаян коротко кивнув.
— Може би, пішов із нами? Поміг би дати раду тим мапам… — Вона кинула на нього розпачливий погляд: — Ти ж не вояк, Гаяне!
Що будеш тут робити? Сельджаби — тим же однаково! Прикро буде, якщо ти…
Молодий жрець не знав, розчулитися йому чи вибухнути обуренням, аж тут до них підійшов
