Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько

гребiнець. Зачiска була, як в анекдотi: «Лiкарю, скажiть, чому у моєї доньки завжди вiдкритий рот? — А слабше зав'язувати бант не пробували?». Банти мали бути завжди! На кожен день тижня — рiзного кольору, велетенськi, розмiром з голову. У класi шостому вона, за допомогою Сильви, навчилася здирати їх з волосся прямо в туалетi, а пiсля урокiв так-сяк зав'язувати знову, щоб повернутися додому «найкращою». У восьмому Сильва так само в шкiльнiй вбиральнi вiдрiзала їй ненависнi коси кривими ножицями. I це була сiмейна трагедiя з ретельним розслiдуванням: хто це зробив? I Марина, розмазуючи по обличчi фальшивi сльози, пояснювала, що на неї «напала бандити» i домоглася, щоб її «свита» — Вiталiк, Сильва i Масяня щоранку заходили по неї i проводжали з дому до школи i назад. I Марина зрозумiла, що може залишитися найкращою тiльки тодi, коли частина життя вкрита легким флером неправди.

I жити стало веселiше!

Особливо в старших класах, пiд керiвництвом Сильви, пiд захопленим поглядом Вiталiка, з опiкою недоумкуватої Масянi — своєї «зграї».

Масяня... Вона дiйсно була недоумкуватою. Ще на початку навчання Марина випадково почула розмову класної керiвнички i Масяниної матусi — трохи дивної жiнки досить похилого вiку i якогось пелехатого вигляду.

— Вашу дiвчинку треба вiддати в спецiалiзовану школу, — казала керiвничка Свiтлана Гiвнатiївна (тобто — Свiтлана Гнатiвна). — Вона погано говорить, в неї загальмованi реакцiї. Майте на увазi: її дражнитимуть.

I пелехата Масянина матуся байдуже знизувала плечима i повторювала: «Нiчо, нiчо, нехай буде з нормальними. Нема у мене нi грошей, нi часу, щоб по лiкарях ходити!».

Першi п'ять рокiв з Масянi, яка тодi ще не була її вiрною i вiдданою до останньої нитки Масянею, а називалась Люсею Остроушко, дiйсно знущалися. Щоб взяти з коробки крейду, бiдасi радили голосно i чiтко вимовити своє iм'я та прiзвище — i Люся старанно виконувала цю знущальну вправу на очах у помираючого вiд прихованого реготу класу, добродушно вiрячи, що без цього коробка не вiдкриється. У четвертому Люсю одностайним голосуванням обрали «Королевою помийки», пояснивши, що це дуже почесна посада i вiдтепер вона мусить пильнувати за чистотою взуття однокашникiв. I покiрна Люся серйозно, гiдно несучи таку вiдповiдальнiсть, перевiряла чистоту взуття своїх прихованих кривдникiв i в разi чого — присiдала, плювала на свiй носовичок i старанно до блиску начищала бруднi чоботи i кросiвки. Говорила вона повiльно, мiркувала туго, проте мала великi добрi коров'ячi очi i широку — на всi тридцять два зуби посмiшку, яка майже нiколи не сходила з її круглого обличчя.

Припинилося неподобство в сьомому завдяки Сильвi. Тодi вона вже набралася соковитої i небезпечної краси i несамовитої незалежностi, якi вкупi дiяли на найзапеклiших, як пострiл з револьвера в оскаженiлому натовпi — ось тодi вона i промовила над згорбленим тiлом бiдної Масянi, котра натирала черговi черевики: «Якщо хоч хтось... Коли-небудь... Iще...» — i загрозливо зиркнула на клас своїми воронячими очима. Вона навiть не пояснила це «коли-небудь» i «iще», але все було зрозумiло: той «хтось» найближчим часом буде корчитись в пеклi i не iнакше! А потiм вона пiдвела Люсю з колiн i сказала:»Пiшли зi мною, Масяня!». Так Люся Остроушко стала Масянею.

А згодом трапилось диво: Масяня заговорила! Ба бiльше, виявилось, що вона чудово малює i, якщо її не пiдсмикувати, може досить оригiнально мислити. Сильва нiби вдихнула в неї душу — i механiчна лялька з вiчною посмiшкою на обличчi перетворилась на цiлком пристойну ученицю, бiльше того — на справжнього «дружбана», котрий не пам'ятає образ.

Згадуючи цей випадок i шкодуючи, що його зробила не вона (та чи змогла б?), Марина уявляла якусь бiблiйну сцену: «Встань — i iди!».

I... навiки закохалася в Сильву. Тiльки не знала, як до неї пiдступитись. Але нагода випала досить скоро...

Якось, коли Сильви два тижнi не було в школi, Маринi, звiсно, як «найкращiй», дали завдання вiдвiдати товаришку i поцiкавитись її пiдозрiло слабким здоров'ям. Тодi Марина ще побоювалась Сильви — надто незалежною i вiдчайдушною та виглядала. Але пiшла. I з того вiзиту вже не вiдходила вiд подруги. Сильва вiдчинила дверi з... цигаркою в зубах, з розсипаним по плечах скуйовдженим волоссям смоляного кольору i з книжкою пiд пахвою, в нiчнiй сорочцi, поверх якої була накинута яскрава циганська хустка — ну, точно Сильва! Марина аж задихнулась вiд несподiванки!

— Ну чого вирячилась? — хриплуватим голосом запитала Сильва i зневажливо процидiла: — Вiдмiнниця хрєнова... «Стукати» будеш?

I Марину прорвало. Вона заплакала. А Сильва мiцною рукою втягнула її до квартири i несподiвано нiжно поплескала по тремтячому плечi: «Ну-ну, припини рюмсати, сестричко. Що трапилось?». Це пролунало майже так, як те «Встань — i iди!». I Марина дiйсно встала, як та нещасна зацькована Масяня. Встала на бiк Сильви — часом спина до спини, щоб оборонятися, часом — поруч, щоб дивитися в один бiк. Так їх стало троє: Сильва, Масяня, Марина — сила!

Її життя. Потаємне, сповнене пригод на танцмайданчиках i задушевних розмов.

Вiталiк-будешпершим приєднався пiзнiше. Спочатку прибився до неї, приклеївся, за словами Масянi, мов банний лист. Надокучав, нив, жував гумку, приносив новi диски i якось непомiтно вписався до компанiї, адже — не заважав. Сидiв тихо, вiддано заглядаючи Маринi в очi, зовсiм, як пес. Було в ньому щось наївне, напевно, вiд свого нiколи не баченого лiванського татуся. I Сильва зробила висновок: «Нехай буде!». I вiн був. Як її рука, без якої нi почухатися, нi води налити... I всi вони були. Незабутнi. Вiдрiзанi назавжди. Незамiннi.

В останнiй вечiр вони — Сильва, Масяня, Марина — влаштували дiвич-вечiр, на трьох пили розбавлений спирт на кухнi у Сильви (її батько працював лiкарем). Доливали в кришталево прозору рiдину воду з чайника i вона ставала бiлесою i каламутною, огидною i гострою, як язик полум'я. Закушували солоними огiрками. I вперше мовчали. I те мовчання запам'яталося Маринi, як вища кара. Потiм вона пiшла до Вiталiка.

Далi — все в туманi...

...Через рiк перебування в «нiмецькому анабiозi», що повернув її в ненависне дитинство з бантами i «прийняттям душу», батько, нiяковiючи, але все ще роздмухуючи щоки, повiдомив, що вступ вiдкладається, адже вимоги досить суворi i спочатку треба ще повчитись, вкрутитись у життя, походити на курси. Марина знову кивнула, але тепер цей кивок означав для неї набагато бiльше, нiж просто покору. Рiч у тiм, що тодi вона вже познайомилась з Реґiнкою. I якби не це випадкове диво, то, напевно, так би i заплiснявiла в нуднiм пансiонi