Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Ірен Віталіївна Роздобудько

...Ось тихо риплять дверi i вона здригається, але не обертається i не рухається. Просто стоїть бiля вiкна i на тлi рiзнобарвної вулицi, що вiдбивається в тонованому склi, бачить своє лице — таке чисте i ясне, мов у мадонни. Так колись про її обличчя сказала вчителька лiтератури. Фарба, що тече з вiй, робить очi величезними, а вираз обличчя — зворушливим, беззахисним. Усе вiдбувається, як в кiно.

...Ось дверi вiдчиняються i входить ВIН. Звiсно, вiн ще не бачить її обличчя i вона здається йому звичайною дiвчиною, з якою можна провести кiлька приємних годин. Вона повiльно обертається. I вiн бачить її лик, що нагадує лик мадонни, її очi, її тремтячу посмiшку, за якою криється страх i гордiсть, бачить її руки, схрещенi на кiнчиках комiрця так, нiби вона захищається, бачить її всю, пiдсвiчену зi спини неоновими тiнями.

I трапляється диво.

«Ти вперше?...» — каже вiн.

«Навiщо?» — каже вiн.

«...з такими очима?» — каже вiн.

«..з такою фiгурою?» — каже вiн.

«..з таким поглядом?» — каже вiн.

Вони стоять у темрявi кiмнати i в спалахах вуличного карнавалу говорять самими вустами — тихо-тихо. I вона розповiдає йому, що все у її життi — брехня вiд початку до кiнця. Вона хвора, отруєна цiєю брехнею. Але цей вибiр — бути тут, в цiй кiмнатi — її вибiр. Адже вона хоче жити, а це означає: якщо все у свiтi має свою цiну — отримувати за найвищим розрядом. Вона стискає зуби, промовляючи останню фразу. В її голосi лунає гiднiсть i навiть виклик, який вона кидає не тiльки йому, але всьому свiтовi. Вiн насуплюється, на вилицях проступають червонi плями. Каже, що вона дурне дiвчисько. I що їй добряче поталанило, що саме вiн першим зайшов у цю кiмнату. Адже вони негайно вийдуть звiдси разом. Вiн врятує її. I далi все буде розгортатися, як у фiльмi «Красуня» з її улюбленою Джулiєю Робертс. Недарма ж вона так схожа на неї: той же великий, чiтко окреслений рот, високi вилицi, копиця рудуватого волосся, матова шкiра, довгi ноги. I гордий погляд. Вона створена бути дружиною мiльйонера! Вiн виводить її з будинку, проводить повз стiйку бару, за якою сидять Реґiна, Петра, Марго та iншi дiвчата, повз Хулiо, що награє на гiтарi «Бессаме мучо!», прочиняє дверi i яскраве свiтло, мов океанська довга хвиля, вривається в задушливу залу, вiн хапає її за руку, мiцно стискає, щоб не загубилась, i вони пiрнають у вогнi пiд спiв Селiн Дiон...

...Марина стоїть бiля вiкна, тримається за комiр пеньюару i дивиться, як пiд вiкном рiкою тече рiзнобарвна вулиця — чи не єдина в районi, де життя не зупиняється нi на мить.

За спиною чується шурхотiння i скрегiт пружин: пан сiдає на край лiжка i починає знiмати шкарпетки. Так буденно, як це робить щовечора в своїй родиннiй спальнi. Покрутивши їх у руках, засовує пiд лiжко. Марина все це бачить у вiдбиток скла, посмiхається: так само робить i батько.

Пан огрядний, з бiлою шкiрою, з короткими тлустими пальцями, в котрих досить добре можна уявити виделку з наколотою на неї сарделькою. Вiн вже роздягнувся, випростався поверх простирадла i поплескав долонею поруч iз собою. Марина слухняно пiдiйшла. Пальцями ноги, посмiюючись власнiй дотепностi, пан зачiпає подiл її пеньюару i тягне донизу. Нiяких розмов про очi, нiякого здивування i фантазiй. Тiльки внизу, на першому поверсi мулат Хулiо награє «Бессаме мучо».

Марина зловтiшно посмiхається: бачили б її батьки! Адже все, що вона зараз робить, iде пiд цiлком доречним тут гаслом, але стосується саме їх: «Получай, фашист гранату!».

...Їхати вона категорично не хотiла. А якщо й хотiла, то не сюди, в це болото, а хоча б у Голландiю або, на крайняк, в Америку. Але батьковi пообiцяли хорошу роботу в унiверситетi i вiн, як завжди ретельно, — з папером i олiвцем — накреслив їй досить чiткий графiк подальшого життя: спочатку Марина навчатиметься в тому ж унiверситетi, а потiм вступить хоч до Сарбони, хоч до Кембрiджу. Матиме повну свободу дiй. Щолiта вони подорожуватимуть, адже звiдси набагато легше об'їздити свiт. За пiвтора року матимуть власний будинок («Зарплата професора це дозволить, не сумнiвайся!»), у кожного буде своє авто («Ти яке хочеш?») i, дасть Бог, вона з її вродою i вдачею, знайде собi «гiдну партiю» («А не цього Вiталiка, котрий тiльки i може, що жувати гумку i водити в кiно!» — це вже в розмову втручалася мати).

I вона кивнула головою, чудово розумiючи, що все, як завжди, вже вирiшено за неї i без цього кивка.

...Перший рiк вона старанно вiдвiдувала курси нiмецької мови, готувалась до iспитiв i дуже сумувала за Вiталiком. Перед вiд'їздом вона прийшла до нього сама, сухо повiдомила, що вони бiльше не побачаться i почала роздягатися — «Будеш першим!». А потiм довго плакала на сходах. I на цьому поставила жирну крапку: бiльше жодної сльозини i жодної згадки.

Про Вiталiка.

Про Масяню.

Про Сильву...

Тих, з ким було весело i не так страшно бiгти першу стометрiвку життя.

Масяню — Люсю Остроушко — вона цькувала ледь не з першого класу, доки у восьмому вони стали нерозлийвода. Сильва була Сильвою — iнакше не скажеш — навiть вчителi називали цю дiвчину саме так! Перша прогульниця класу, переконана двiєчниця-дисидентка, котра курила чи не з п'ятого i, за її ж словами, плювала на все з високого дерева. Сильва — захоплення i захват Марини. Ну, i Вiталiк — четвертий в цiй рiзнобарвнiй компанiї — вiрний паж, красень-мачо в завжди розстiбнутих до пупа сорочках, з поведiнкою юного захисника природи, яка так не пасувала до його викличної, даної батьком-лiванцем, зовнiшностi.

Звiсно, про цю рiзношерсту компашку батьки не знали! I не дiзналися б i пiд тортурами. Це було її, Марини, особисте життя. I нехай тато з мамою думають, що вона слухняна вiдмiнниця, найкраща учениця в класi.

У школi вона дiйсно була (або виглядала) найкращою. Огиднiше було ось це — виглядати. Це означало, що зранку, починаючи з першого класу, коли ще всi «не найкращi» додивлялись останнiй сон, її пiднiмали, щоб вона прийняла душ за всiма правилами — не пiд краном, а у ваннiй — з нiг до голови. Потiм у хiд йшов ненависний