Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
«Бо ж хіба Тимко сирота якийсь, аби вештатися по світах?» – казала.
І шкода було матері сина, і плакала вона за ним, і благала Бога про те, щоб ще колись побачити свого Тимка, і вірила, що побачить.
Бо й хіба ж могло бути, Міловице, інакше? Хіба ж могло бути таке, щоб мати не побачила своєї рідної дитини більше ніколи, коли та була, нехай і не близько, але ж десь у цьому світі була!
І ще плакалась тобі, Міловице, твоя мати Горпина, що мала б вона тепер гроші, аби не її чоловік! І аж сичала на батька твого Кіндрата зі злості, і не пропускала нагоди йому дорікнути.
«Дарма дав син гроші батькам на сохранєніє! – казала. – А гляди, як скоро приїде Тимко, а в нас руки зовсім порожні?! І спитає тоді син: а де діли мої гроші?»
«Не тринди мені й не каркай! – оборонявся як міг твій батько Кіндрат. – Гроші лежать в Умані, як треба буде, то піду та й візьму! Оно-го бумага за образами є, і там написано, що гроші наші лежать у банку, написано там, хто клав і скілько! Хоч зараз їдь і бери собі, як дуже треба! Що ж ти від мене тепер хочеш?!»
Хоч і казав так твій батько Кіндрат, Міловице, але й він десь, мабуть, боявся, що не бачити йому більше синових грошей ніколи. Але й не хотів дурнем ставати перед жінкою! Та й хоч і невеличка, але все ж була у твого батька Кіндрата надія на те, що гроші можна буде з банку назад забрати.
«Візьмеш, от побачиш, як візьмеш! – аж сичала на чоловіка твоя мати Горпина. – Казала ж дурневі: замастімо гроші в стіну, а тоді, коли треба, то й візьмемо! А ти що?! Віддав! То ж тебе чистісінько підманули! Бо де це ще є на світі такі дурні, щоб отакого просто віддати живісінькі гроші чужим людям до рук?! Син вислав батькові та й думає, що золото буде лежати десь у сховку! Лежить! Та тільки не в батька, а в хитрих людей у кишенях!»
«То ж не одному чоловікові я давав гроші до рук, були ж свідки! – оправдувався батько. – Як же це мені скажуть, що грошей нема? Та й люди ж приходили до нас поважні, государственні, з портфелем! Я ж не куркуль якийсь, я в колгосп на роботу ходжу. Як щось буде не так, то я ще й можу до суду пожалітися!»
«Кому й на кого, дурний, ти будеш жалітися? А син…»
«Та й не вернеться до нас більше Тимко… – махав рукою твій батько, Міловице. – Багато он із тих, що їхали після Тимка, назад повернулося?! Не їдуть назад у село, бо мають розум! А ті, що рвалися додому? Та й що з ними стало?! Що?! Стали куркулі! Гребуть комуністи все рівно з подвір’я геть усе у колгоспи! В чиї руки?! От побачиш, Горпино, позабирає в тих розумних господарів нова влада й те, що мають. А в нас будуть гроші, бо лежать у держави в банку!»
«Лежать… – бурчала мати. – Я знаю таке: що сховаєш від людей, то воно і є твоє. А у нас нема тепер грошей, бо лежать не в нас, а в держави!»
І йшла далі твоя мати Горпина робити свої справи, досадуючи на увесь світ. Була ж вона жінкою завбачливою. Ще її мати, а твоя, Міловице, баба так колись її вчила: що попало до рук – тримай міцно. Але що мала тепер тримати твоя мати? Із таким своїм чоловіком…
І як потрапляли до рук твоєї матері які гроші тепер, то тиснула вона їх до себе й не витрачала даремне. Купувала по найменшій потребі твоя, Міловице, мати, що було необхідніше, а всю решту потайки зав’язувала у вузлик… А тоді йшла, як ніхто не бачив, твоя мати Горпина до клуні, коли в неї з’являлися гроші, та й ховала їх там.
І як назбиралося у матері грошей вже чимало, взяла вона глиняного гладущика, переклала в нього всі гроші приховані й полізла на хатнє горище, бо собі колись була твердо вирішила: буде сама, тайно від усіх збирати гроші для свого сина Тимка, бо він у неї єдиний син… А з дівчат що візьмеш?
І складала твоя мати Горпина щоразу гроші приховані у видовбану в глині ямку за хатнім комином.
«От приїде Тимко з Америки, – розказувала онучкові, Макарові, бо він ще був дитина й баба думала, що нічого не розуміє, – куплю йому воли! Я куплю, сама, бо я його мати!»
«А де ж ви, бабко, гроші візьмете? – дивувався твій синок Макар. – Мама казали, що у вас грошей нема!»
«Є в мене, сину, гроші! Я ж не така дурна, як твій дід Кіндрат, він віддав Тимкові гроші чужим дядькам до Умані! А я, сину, знайду, де свої гроші заховати, я нести грошей в Умань не буду!»
Частина 3
І чого ж це твоя хустка та така дуже стара стала, необдумана Міловице?
І дивувалася ти все, Міловице: куди ж тільки той час так швидко збіг? Бо вже й менші твої сестри попідростали. Вже й найстарша Ярина була дівкою. Вечорами, мати розказувала, аж тини тріщали від хлопців, висвистували вони Ярину попід вікнами.
А Ярина, байдуже, що вутленька та маленька собі, але як прибереться, як вибереться, та й чкурне собі з дому, то до півночі й не чекай її.
Твоя мати Горпина на Ярину сердилася. Бо боялася, щоб не втнула вона чогось такого, як і ти, Міловице.
«Дивись мені, Ярино, хоч ти й думаєш, що вже велика, але все ж іще дитина! – повчала твоя мати Горпина чи не щодня твою меншу сестру, Міловице. – Гляди мені, щоб у пелені дитя не принесла!»
«Що ви таке, мамо, кажете!» – червоніла на такі слова Ярина.
«Он і Міловиця у нас була тиха, та й бачиш, як гарно вийшла заміж – втекла від вінчаного чоловіка, не послухала матері, а я ж їй добра хотіла! Так тепер через непослух свій бачиш, якого щастя має?»
«Рано мені ще заміж, мамо, – на такі слова сміялася Ярина. – Нікого я ще не полюбила аж так, щоби йти з ним розписуватись!»
«Дивись,
