Золота медаль - Олександр Васильович Донченко
Учитель жив у невеличкій квартирі з двох кімнат — одна кімната була для сестри, яка працювала в аптеці провізором, друга була кабінетом і спальнею для Юрія Юрійовича. Дружина вчителя померла ще до війни, а син загинув у Берліні на другий день після закінчення війни — випадково потрапив на міну.
Його смерть батько пережив особливо болісно. Він замкнувся в кімнаті, сів у крісло біля вікна і так просидів усю ніч. Коли вранці, як звичайно, він прийшов у школу, всі побачили, що скроні в учителя посивіли.
Юрієві Юрійовичу було за п’ятдесят. Хоч сивина сріблилась у волоссі, назвати його старим учителем можна було хіба тільки тому, що він провчителював уже понад три десятки років. Він був молодий і серцем, і тілом, любив своїх юних вихованців, любив життя, природу, помічав у ній те, чого інші, може, не бачили.
Комуністи школи обрали його секретарем партійної організації. Він узявся до нових обов’язків з таким же запалом, як виховував учнів чи викладав історію.
З першого дня школа починала готувати учнів до екзаменів на атестат зрілості. Юрій Юрійович часто ловив себе на тому, що заздрить якомусь хлопчикові з червоним галстуком чи підлітку-комсомольцеві. Це була особлива, ніжна заздрість до юного покоління, яке житиме при комунізмі. І він питав себе: «Що ти зробив як комуніст-педагог для цих дітей, які нові риси характеру ти прищепив їм?»
Риси характеру...
З минулого випливає обличчя хлопчика — ясноокого, білявого. Нічого незвичайного в ньому не було. Хлопчик як хлопчик. Мабуть, і не відрізниш його серед тисячі інших. Та Юрій Юрійович відрізнив би. Антоша Стукач доводив тоді до відчаю. І не тим, що був Антоша запеклий буян. Зовсім ні. Він ніколи не бешкетував, не мчав, як буря, коридором, не приходив у клас в розпанаханій сорочці, його витівки були гірші. То він почепив за ниточку вареник під стелею — якраз над столом, і під час уроку цей вареник упав учителеві на голову. То підкладав учителям під ноги «петарди», і вони оглушливо вибухали.
Якось на урок зайшов інспектор з Наркомпросу. Це була поважна сива жінка. Раптом з-під парти до неї швидко поплазувала чорна гадюка. Жінка не знала, що це був тільки вуж, і з переляку скрикнула...
Вужа випустив Антоша, учень того класу, в якому керівником був Юрій Юрійович...
Терпець у вчителя увірвався. На педагогічній нараді він домігся, що Стукача виключили з школи.
Минуло десять чи п’ятнадцять років. І якось у вагоні трамвая до вчителя обізвалась молода людина:
— Юрію Юрійовичу, ви впізнаєте мене? Згадайте вужа в класі..
Це був Антон Стукач, тепер уже молодий учений-зоолог...
Юрій Юрійович з соромом і болем згадує цю історію. Добре, що батько переїхав кудись і віддав Антошу до іншої школи. А що коли б він махнув на сина рукою: «Нічого з тебе не буде!»
«Згадайте вужа в класі...»
Антоша міг би додати: «І як ви мене вигнали з школи».
Не сказав цього, напевне тому, щоб не завдати прикрості своєму колишньому вчителеві.
Таку помилку нелегко собі простити. А Юрій Юрійович знав, що це була навіть не помилка. Ні, просто набридли витівки Антоші, і виключити з школи такого «важкого» учня було легше, ніж перевиховувати його.
Цей випадок став уроком Юрієві Юрійовичу на все життя.
Учитель сидить і думає. Двадцять років він у партії. Партія навчила його обережно і розумно виховувати кожного учня, ростити по-батьківському, з чутливим серцем. Коли б вони всі прийшли зараз — ті, кого він виховав, вивчив,— не вмістилися б і в десяти таких кімнатах. Зустріч з ними могла б відбутися тільки у великому залі...
Вони зібралися б з усієї радянської землі, з півдня і з півночі, з заходу і сходу — капітани суден, учені, інженери, педагоги — такі, як і сам Юрій Юрійович,— льотчики, радисти, геологи, лікарі, селекціонери... Всі вони чесно, самовіддано працюють на своїх постах. Та чи всі вони мають риси характеру, властиві новим людям?
Сидить Юрій Юрійович у своєму любимому кріслі і думає:
«Ні, далеко, мабуть, не всі. Ясні очі й серце затьмарюються ще бува в одних із них жадністю, в інших — заздрощами до успіхів друга, у третіх — косністю. А ще хтось став бюрократом, а той, дивись,— негідником у побуті...»
А всіх же їх знав Юрій Юрійович ще учнями, вони вчились у нього, він був їхнім класним керівником.
«Як же це сталося в тебе? — питає себе учитель.— Як же ти, педагог-комуніст, міг не помітити в своїх учнів отих плям, що спотворюють прекрасне обличчя людини нашого часу? Адже ти виліплював їхній характер, ти скульптор дитячої душі. І ти добре знаєш, що саме в дитячому віці найлегше прищепити найкращі, найблагородніші риси. Що ти можеш сказати на це? «Не в кожного, мовляв, школяра можна помітити оці плями. Вони, знаєте, остаються тільки з часом». Невірно! Ти мусиш їх помітити! І висновки такі, що ти, Юрію Юрійовичу, мабуть, не працював досі так, як вимагає від тебе партія. Не будь занадто скромним, ти — здібний педагог. Але чи віддав ти всі свої здібності тій справі, яку тобі, як комуністові, доручили партія і держава?»
Нелегко простелити світлу путь перед кожним своїм вихованцем. А треба, щоб вона розгорнулась і лягла під ноги, як чисте полотно.
Коли три роки тому Юрій Юрійович уперше прийшов у сьомий клас, він думав:
«Молоде вино бродить, часто розриває міх. Та з роками воно стає мудрішим, утихомирюється. Зараз мені буде дуже важко, треба мати багато терпіння, обережності і любові, щоб виліпити характер молодої людини. Але прийде час — теперішні школярі з сьомого класу стануть десятикласниками, перед кожним із них реально постане останній випускний екзамен. Ось тоді я з почуттям гордості зможу спокійно глянути на справу своїх рук».
І ось колишні учні сьомого класу стали десятикласниками. У кожного з них формується характер, у кожного з них є риси, вдумливо прищеплені вчителем, школою. Та не може, не може Юрій Юрійович спокійно дивитися на справу рук своїх. Як вимогливий митець, що з мукою вдивляється в обриси свого скульптурного твору, знаходячи в ньому все нові й нові недороблені деталі, так з глибокою тривогою думає класний керівник про
