Золота медаль - Олександр Васильович Донченко

— А любов? — Варя встала, і в зіницях у неї спалахнули вогники.

Жукова навмисне промовчала.

— А любов? — вдруге тихо повторила Варя.

— Ти його дуже любиш? — спитала Юля.

— Не знаю... Я ж тільки вперше... тільки вперше кохаю. Я б усе була біля нього. Він дуже ласкавий.— Вона посміхнулась.— Він каже такі хороші слова...

— Слова, Варю? А діла?

Лукашевич закліпала довгими віями:

— Які діла?

— Діла його теж хороші, питаю?

— Чому ви... ти питаєш про це? — знову з острахом глянула дівчина.— Я не розумію.

— Варю,— сказала тоді Юля,— я вірю, що ти закохалась у нього. Але він, він любить тебе?

— Любить! — з жаром вигукнула дівчина.— Він хороший до мене, слова в нього такі...

— Ну, гаразд. Але мені зовсім незрозуміло: чому ти хочеш кидати школу?

— Заміжнім же в школі не можна,— простодушно сказала Варя.— А він хоче, щоб зараз записатися і виїхати.

— А якщо ти не захочеш покинути школи?

— Тоді він покине мене,— зітхнула Варя.— Так і сказав: «Не мороч мені, каже, голови з школою. Або школа, або я. Вибирай, каже».

— Хороші слова! Ласкаві!

— Ти не смійся,— з докором глянула Варя.— А якщо він інакше не може? Знаєш, я читала, що любов усі пута рве. Любов нічого не визнає, нічого не бачить!

— Це ти читала дурниці, Варюшо. Мені не хочеться тебе ображати, тобі буде це тяжко почути, тільки скажу тобі одне: він тебе не любить! Ніяк, зовсім не любить!

Лукашевич так розгубилась, що не могла промовити й слова. Вона затулила обома руками обличчя й позадкувала від Юлі, як від страшної потвори. Наткнулася спиною на стінку і немов прикипіла до неї. І враз одірвала руки, глянула на Жукову гарячим, пронизливим поглядом і вся стала немов зовсім іншою Варею.

— Коли ти прийшла,— заговорила вона задихаючись,— у мене чомусь так і тьохнуло серце, наче ти мені принесла лихо. Аж і справді... Тільки звідки ти знаєш? Хто тобі повірить? Я була маленькою — мене бив батько. Лишилася сиротою, хто мені сказав ласкаве слово, хто приголубив? Тітка прихистила, й за те спасибі, а все ж спробувала б ти в неї пожити!

Вона підступала все ближче і кидала слова просто в обличчя Юлі:

— В тебе є мати? Є батько? Бачиш, є! А я без ласки зросла, тільки він приголубив, я від нього взнала, що таке ласка! Що ж ти мені говориш тут: «Не любить»! Не хочу я тебе й слухати.

— Варю, ти спокійніше,— сказала Юля,— не хвилюйся, бо можеш прийняти неправильне рішення.— І впіймала себе на тому, що повторила слова Юрія Юрійовича.— І все ж таки ти послухай мене. Подумай сама: що це за любов, коли він примушує тебе залишитися без освіти? Ти не матимеш навіть атестата про закінчення десятирічки! Ти б хотіла вчитися далі? От, ти мовчиш, напевне хотіла б. А він, твій фотограф, чинить над твоєю душею насильство! Справжня любов усе бачить, справжня любов — ніжна, чуйна. А ти кажеш — любов сліпа.

— Я думаю, що коли кохаєш, то треба поступатися один перед одним.

— І ось ти й вирішила поступитися, залишити школу? А чому він не поступиться перед тобою? Чому він не хоче почекати, доки ти складеш випускний екзамен? Чому він не думає про те, щоб допомогти тобі піти далі в інститут?

Обличчя у Варі пересмикнулось, ніби від болю.

— У нього в самого освіти немає. Всього кілька класів,— промовила вона.

— Варюшо,— вела далі Юля,— повір, у мене зараз до тебе така ніжність, наче ти моя рідна сестра, і ти так необережно схилилась над глибокою ямою — не впади, Варюшо! Він не любить тебе, він сам сказав тобі: або він, або школа! Що ж це таке? Якщо ти залишишся кінчати школу, він покине тебе? Так легко відмовиться од тебе! І це значить — любить! Ні, це — не любов! Він любить тільки себе! Кого ти покохала, Варюшо? Придивися пильніше! Більше я тобі нічого не скажу. Прощай! Ні, до побачення завтра в класі! Всі твої однокласники схвильовані, турбуються за тебе! А вчителі? Вся школа думає про нерозумну ученицю Варю Лукашевич.

— Що ж мені робити? — прошепотіла Варя, опустилась на стілець і беззвучно заплакала.

13

Наближався день народження Євгенії Григорівни, і було вирішено відзначити це скромне сімейне свято невеличкою вечіркою.

— Мамцю, кого ж ми запросимо? — турбувалась Марійка. — Насамперед Юлю й Ніну. Ці кандидатури не підлягають обговоренню. Ти знаєш, як нас називає капосний Мечик? «Три грації». Як це тобі подобається? Причому, найграційнішою грацією з-поміж нас він вважає товстушку Ніну.

— Може, ти хочеш його запросити?

— Ой мамо, нізащо. А він би не прийшов, а прилетів. Мечик ладен три дні рісочки в рот не брати, аби тільки побувати десь на вечірці, похизуватися модним галстуком або черевиками з отакенним рантом. Ні, мене страшенно цікавить, яку він собі обере професію. Невже стане завом розкішної перукарні? Але для цього, здається, не треба складати екзамени на атестат зрілості.

Євгенія Григорівна здивовано підняла брови:

— Звідки в тебе такий сарказм?

— Ти — проти?

— Аж ніяк. Для таких, як ваш Мечик, це — найкраща зброя. Але мені не подобається, коли показують кулак у кишені. Еге ж, Маріє, такі речі треба говорити всім Мечикам у вічі.

— Ще й як говоримо! — вигукнула Марійка.— Простісінько у вічі! І карикатури малюємо в стінгазеті, і куплети пишемо. Впливає мамцю: раніше Мечик щодня з’являвся в новому галстуку, а тепер він міняє їх через день. Але модний галстук не допоможе Мечикові: ми його на вечірку не запросимо! Якщо буде в нас Юля, то, звісно, треба, щоб прийшов і Віктор Перегуда.

— Чому це — «звісно, треба»?

Марійка злегка почервоніла, і це не сховалось від очей матері.

— Маленька таємниця? — усміхнулась Євгенія Григорівна.— Ну, гаразд. А якщо буде на вечірці Марійка Поліщук, то кого тоді, «звісно, треба» запросити?

— Ні, мамо, без жартів. Отже: «три грації», Віктор Перегуда... Кого ще?

— 3 учителів ти думаєш когось запрошувати?

Марійка спалахнула радістю.

— Я хотіла б Юрія Юрійовича. Чи прийде?

* * *

А Юрій Юрійович сидів на своєму