Пекло на землі - Віталій Юрченко

Миронович. – Хіба не бачиш, чого варта така українізація. Це лиш гра, щоб очі втерти. Петровський, Чубар та інші тузи центральні слова по-українськи не скажуть і не українізуються, а низовиків жмуть. Треба, бач, дядькові довести, що це ж ваша влада, навіть «пропонується» пише по-вашому, ніхто не скаже, що московська окупація.

І виходить, що «одержавші ваш обіжнік, прапонуєтся» – навчився всякий радянський діловод, а української розмови ніде в установі не почуєш. Вся кумедія зводиться на те, щоб лише 1-шу категорію дістати.

Літом 1929 року перевіряли стан українізації всіх окружних установ. Прийшла черга до ГПУ. З трьох членів комісії фахівців пішов я один з інспектором політосвіти; останні боялись іти в таку установу. З 43 агентів ГПУ лише один умів сяк-так по-українськи розмовляти, а в письмі кожного на сто слів 60 – 50 ошибок. Вліпили їм 26 з III категорією, а то значить, що за директивою уряду звільняються з посади.

Другого дня секретар ГПУ питає телефоном:

– Ну, как там результати вчерашней правєркі?

– Плохо, очень плохо, хуже всех, – відповідає з жалем інспектор політосвіти.

– Да нє может бить. У нас все ісключітєльно пішут по етому українскому. Ти, слушай, устрой там как-нібудь. Єто безобразіє…

– Да што ж устроїш? Саставілі протокол і в окркомісію атаслалі… Неудобна. Я здесь нє адін… спеціяліст бил… Он определял…

– Так ето тот спеціяліст? А что он за супчік?

– Член камісії, преподаватель українскаво язика.

– Преподаватель?! Петлюровец, сукін син. Аткуда он мог етому сабачему язику научітса? Только будучі в петлюровцях. Попадьотся он нам… Ми єво не так праверім…

Інспектор передав мені цю розмову жартом, але пізніше вона набрала дуже серіозного значіння…

Настала осінь 1929 року.

Ця осінь – незвичайний етап в «історії соціялістичного будівництва» та в долі українських мас під більшовією.

Хто знав, чи з будь-яких джерел склав собі уяву про радянщину до цього злопам’ятного часу, той категорично й грубо помиляється, малюючи стан сьогоднішньої більшовії фарбами – фактами недавнього минулого.

Ця злощасна осінь кардинально перевернула радянщину. Ця пацифікаційна осінь оголила економічно село, стероризувала його морально. Ця жахлива осінь сплила в ріках крови, сповнилася тисячами безневинних жертв, омита морем сліз матерніх – діточих. Ця «крівава осінь» увійшла в історію як варварсько-дикий правунок[31] захланної комунарії, незнаний в пам’яті цивілізованого людства.

У більшовиків вона означала: «виконати п’ятилітку в чотири роки», зміцнити «соціялістичні фортеці», зліквідувати «останки дрібновласництва». Во ім’я цього проголошено крутий перелім в політиці, небувалий ще в практиці «мирного соціялістичного будівництва».

Найдошкульніше він відбився на селі, виявившись у крикливих гаслах: «ліквідація куркуля як кляси, колективізація 60 % господарств за рік» та ін.

Кожна акція, кожна нова директива на село в кінці літа недвозначно промовляла, що нечуваний наступ на село розпочався швидким та впертим ходом: 20 % населення позбавили виборчих прав (цього ще не бувало); оголосили масове «розкулачення до рубця», виселяючи заможних селян з їхніх хат, а добро передаючи до колективів; збільшили до 30 % кількість експертних господарств (з подвійним оподаткуванням); ввели хлібозаготівлю, як узаконений спосіб забирати селянам збіжжя за нікчемну ціну; кинули на село 5 000 000 карб., облігацій і примусовим способом почали їх «розповсюднювати»; запровадили «контракцію» худоби, збіжжя, що без дозволу влади не маєш права нічого продати; заборонили під страхом кари та Допру (ув’язнення) забивати свині, худобу; поздіймали дзвони й хрести, стали масово закривати церкви; примусили багатьох священиків проголосити в пресі своє відречення від релігії; повиганяли зі шкіл дітей заможніших селян та ціла низка інших «соціялістичних» заходів.

У такий час мобілізували мене в район на кампанію хлібозаготівки. Наслідки нового курсу на селі я мав нагоду на власні очі побачити.

В’їжджаю в Косарівку. Бідне південне українське село, виснажене від кількарічних систематичних недородів: половина хат – землянки, нарід прибитий, обдертий, сумний. Цілковита правдоподібність слів Грінченка:

Убогії ниви, убогії села,Убогий обшарпаний люд;Смутнії картини, смутні, не веселі…

І з цих нужденних сіл тягнути тисячі пудів, їх коштом підносити індустріялізацію…

Під’їжджаю до сільради. Гурт селян.

– Здорові будьте! – гукаю весело.

– Здрастуйте, – хмуро обзивається голос. А ззаду чую: – О, вже притаскало шкуродера. Один ще не сховався за село, а другий почне своєї співати.

– Як живеться, батьки? – злажу з воза.

– П’ятилітку в чотири роки будуєм, – злорадно відповідає той самий голос. А ззаду: – Ач, ластиться, щоб більше злупити.

– Ну й добре йде робота? – питаю.

– А нічого. Ледве-ледве по світі ходимо.

– Тож чого так? – не цілком вгадую дядькову думку.

– Від вашого темпу[32]. Вам там у місті видно кров грає шмалко, вам не сидиться, летите, а ми ледве ноги волочимо. Ваш темп боком нам вилазить. Це ж лиш другий рік, а що то буде в кінці п’ятилітки?..

– Ви, дядьку, щось невеселе сьогодні з’їли, – іронізую над дядьковою мовою.

– Скоро й смутного не буде: все на соціялізм піде. Хіба за вами, чорти рогаті, щось з’їси. Життя не стало. У вас у вухах трахкає індустріялізація, вирує жир, а ми сліпнем від нужди…

Зговоритись з дядьком «по-доброму» не можна було. Заходжу до сільради:

– Председатель, негайно сход, – наказую.

– В якій справі? Позавчора був сход, – невдоволено дивиться на мене голова.

– Привіз гостинця. Прочитайте. – І виклав обіжника: на Косарівку накладено 4000 пудів хлібозаготівки.

Голова пробіг очима й за голову вхопився.

– Чи показилися?! Що вони роблять? Це ж страшне… Тиждень тому витаскав 1500 пудів обкладання, позавчора одержав приписа на 3000 пудів контракції, ось лежить на 5000 облігацій… Ну, посудіть самі, ви чоловік, здається, з наших, чи можуть сільські злидні таке витримати? Звідкіль його брати? Ні… Не хочу головувати. Не можу бути здирщиком. Кінець, – і з серцем стукнув об стіл.

– Не хвилюйтесь, товаришу, й скликайте сход, – не хотів я піддаватись його настрою.

– Ну да, вам байдуже, ви своє знаєте. Один виставив цифру, другий приїхав, намолов, налякав, забив баки, проголосував та й поїхав. А тут переноси всі прокльони, гавкай собакою, стягай останнє ряденце, а виконай, хоч лопни. Добре вам казати. Побули б ви хоч тиждень у моїй шкурі… Це пекло, а не головування тепер. Що божий день, то смикають. Та ще як? За горло душать. Ну, де ж його стільки брати?!

– Слухайте, друже, – взяв лагідно його за плече. – Я все добре розумію, але вже пізній час. Потім поговорим, а зараз скликайте сход.

– Що ж? Я скличу, але навряд щось вийде…

Голова не помилився. Сход так-сяк стягнули десь коло 11 години вечора. Сам голова бігав з палицею попід хати та «штрафом» лякав. Прийшов кожен з лайкою, лютий за дванадцятьох чортів: Тут удосвіта до роботи, аж мамочко, а його – сукиного сина зі сходом судомить.

Пізно почали. Не скінчив я своєї короткої розмови, ледве вимовив тихо я й мягко цифру 4000, як заля заревла в сто голосів.

– Що за здирство, за грабіж?!

– Доки це буде?

– Що воно, по десять разів у нас родить?

– Який чорт не приїде,