Пекло на землі - Віталій Юрченко

просидів уповноваженим по розсповсюдженню другої селянської позики в 2-х районах; у березні «працював» на посівкампанії; частину квітня провів по сількорівських райконференціях, а другу частину пролежав хворий; у травні входив у курс справ політосвіти 5 днів і поїхав на 1½ місячний курорт, а звідтіль на місячну відпустку; вернувшись 25 липня, поїхав як комсклад (командний) на терзбори[20] й пробув аж до 15 жовтня. А в наросвіті все йшло за нього: платню що два тижні йому ретельно висилали, а на всіх директивах старанно друкувалось: інспектор політосвіти Ахматов.

Тут я приглянувся ближче до властивостей більшовицького демократизму і влади на місцях. Вся влада в окрузі належить фракції ОВК[21], а їй диктує бюро ОПК. Без санкції чи згоди цих двох неофіційних установ ніякий відділ Окрвиконкому чи Райвиконкому нічого важливого не чинить. Навіть наросвітянські суто педагогічні питання санкціонує фракція ОВК. Часто бувало, що заступник поставить на інспекторській нараді питання, виложить його в довгій інформації, почнуться жваві дебати, а прийде старший інспектор і – снять с павєсткі. «Чому?» – дивуємось. «Нє согласовано на фракції».

А сидять на «фракції» переважно малограмотні люди, що й слова «педагогіка» не розуміють. Всяку справу вони вирішують лише з погляду політичного, революційного. Старі, досвідчені педагоги, що відважуються виступати проти безоглядного запровадження революціонізму та новаторств, несистематизованих принципами педагогіки, – в очах цих фанатичних фракціонерів[22] є середньовічні культуртрегери, патріярхи від педагогіки, консерватори, яких треба ізолювати від червоного вчительства, звільняти з відповідальних посад.

На кожній нараді старший інспектор нам трубів: «Падбірайтє, таваріщі, партійних педагогов. Партком дал катєгоріческую діректіву – партізіровать всєх завов сємілєток во чтоби то ні стало». І ми вишукували вчителів-партійців, хоч паршивеньких, малописьменних, аби партійців.

Розголос на всю округу пішов, як в осени 1928 року зняли директора Педтехнікуму – людину з вищою педагогічною освітою, а призначили партійного робітника – «видвіженца», що ледве-ледве розписатись умів, а школи ніякої й не бачив. «По штату» він взявся викладати «соцек» (історію партії та рев. руху). Свої «виховні лекції» подавав він брутальною мовою, пересипаною вуличньою лайкою й підмащеною частим зцвиркуванням слиною на бік. Вже з другої години повтікали дівчата-слухачі; на третій вичерпалася річна програма, і красномовний директор став наказувати, щоб усі студенти відвідували відкриті партійні збори комячейки, а далі перейшов на спогади, як він, будучи «красногвардейцем», буржуям глотки різав та до «стєнкі» ставив.

– А про що ви завтра розповідатимете? – затривожилися вихованці, що в директора не буде матеріялу до мітингування.

– Про что? Найдьотся, – чванькувато відповів директор. – Я тріста… то єсть шесть с полтіной лет за революцію страждал да кров пролетарскую за єйo пролівал, а посему найдьотся чем с вамі, братішкі, падєлітся і в пролетарском духе воспітать, штоб вишлі с вас настоящіє революцєйниє комунарів, а нє какая-нібудь буржуйская гнусная сволоч і дрянь, – зцвиркнув і пішов.

Та більше йому не довелось читати «воспітатєльних лекцій», бо четвертого дня він, замість директора, прокинувся завідувачем перевозочно-бендюжним транспортом.

Вся увага Наросвіти зосереджувалась на революціонізмі, на політичному вихованні шкільництва.

– Дайте нам революцію в школі! У нас її нема. Створіть таку школу, яка виховала б революційного ентузіяста. Виженіть зі школи стару парафіяльну рутину, – твердив не раз зав. агітпропом ОПК[23].

Посилаючи на обслідування, нам наказували приглядатися не до формальних знань учнів, а до соціяльного духу школи, до особи самого вихователя.

І от приїжджаєш на село.

– Злецько пишуть ваші дітлахи, – зауважуєш учителеві.

– Нема на чому, товариш інспектор, – скаржився вчитель. – Паперу брак.

– Та й читають кепсько.

– Не знаю… Революційна метода… не призвичаїлись до неї, – виправдовується вчитель.

– А чого ж рахувати не вміють?

– Госп… той, Маркс його святий знає, – розводить безпорадно руки вчитель. – Мабуть тому, що часу брак. 4 години тижнево на рахунку для дитини мало. І взагалі програма якось так… Не вкладаємось… Чи не можна?.. Оті методи… Букварів нема, розрізної абетки, складів, а з пальця не навчиш… Чи не порадили б ви…

Але на раду нема часу.

– Ну, діти, вірите у Бога?

– Вдома віримо, а в школі ні, – відрізують гуртом.

– А то чого ж так? – вражений питаєшся.

– Бо так наказують: вдома мати, а в школі вчитель.

– А кого більше слухаєте?

– Мами, бо вони б’ють, а вчителеві заборонено.

У прикрому положенні діти, та не в кращому і вчитель. Він не то з дітьми, а й зі своєю сім’єю впоратись не може.

– Жінка товаришить з матушкою, а комсомольці на мені злість зганяють. Порадьте, товариш інспектор, як тут вив’язатись, бо жінка страшенно вперта.

Але й тут нема часу. Йдеш до сільради і в спосіб сексота випитуєш, чи вчитель не розводить петлюрівщини в школі, яким він духом дихає на селі. На це в нас є окрема анкета від ГПУ. Тут витрачаєш найбільшу частину побуту на селі.

– Як же ваш учитель? – питаєш не одного селянина.

– Та людина ніби й байдуже…

– Дітей навчає добре?

– А хто ж його тепер розбере? Він вчить не по-нашому, а по-революційному, по-мариканському.

– І подобається вам американка?

– Мабуть що ні, бо поки вчили по-свойому, то по Різдві дитина й читати вміла. А за мариканки мій Степанко ось другу зиму ходить, а не вчитає. «Комуна, колектив» то розбере, а дайте йому крутіше слово, та й не втне. Чудна якась наука. Колись бувало, вивчився читати, – чи то байку, чи псалтир однаково січе. А тепер радянське слівце зразу вхопить, а христіянське попомучить.

– Правду сказати, хіба вони там вчаться? – починає другий, суворіший критик.

– Гасають жеребцями поза школу та чоботята рвуть. Коли не йдеш попри школу – діти гуляють. Чого вибрикуєте, чом не вчитесь? питаєш. Вчителя до сільради покликали. Так вчитель у сільраді радить, а дні проходять, йому платня однаково йде, а наші діти туманами зістаються.

– Або ті скусії (екскурсії), – вступає третій з подивом. – Пощо вони дитині? Й то кожного божого дня: «Чого сьогодні вчили, Іванку?» – «Та в скусію ходили». – «І що ж ви там робили?» – «А що? Обійшли круг села, в балці спочили та й додому». – «І тільки? Як так, то не підеш завтра до школи, а будеш сивого за повода водити. Більше користи буде».

І другого дня Іванко не в школі, а на полі.

Літом 1928 року заступав я інспектора політосвіти. В той час по всій Україні переводилось відоме «із’ятіє ідеологіческі вредной печаті». Склав я комісію з представників ГПУ, парткому й комсомолу, дав директиву на райони. Робота велитенська. Треба було охопити геть всю книжкову базу (бібліотеки, книжкові склади, крамниці, архіви, кіоски, церкви, приватну літературу), списати в трьох примірниках, розбиваючи на: 1) «палєзную», 2) «падазрітєльную» і 3) «вредную». Окркомісія мала все переглянути й санкціонувати «вредную» літературу «ко всєсожженію».

Тут чинилось справжнє варварство. Легковажним розчерком пера трьох літературно-інтелектуальних анальфабетів нищились тисячі томів клясичної літератури, нищились оригінали – свідки цінних здобутків