Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Як бачите, вони всі однакові. Розуміють лише половину, а друга половина до них не доходить. Тільки половина — це все, чого можна сподіватися. Зараз сестра виряджатиметься, і то так, наче ми маємо відвезти її в якійсь справі до центру міста.

Проте міс Мейсон вбралася напрочуд швидко й напрочуд до лиця. За сім хвилин вона відчинила перед ними бічні двері. Приглянувшись до неї, Білл вирішив, що зможе краще пояснити, в чому річ, без коментарів третьої сторони, тож, скориставшись тим, що ця сторона позіхнула, він суворо вказав пальцем напрямок — усередину оселі, а тоді вгору. Хлопчик підморгнув разок, роззявив рота, але, спостерігши, що невимовлене слово нестримно переродилося в позіхання, враз піддався і зник.

— Отже, міс Брікстер… — озвався лікар і змовк.

— Міс Мейсон, — виправила вона й перекірливо повела далі: — Певна річ, я можу здогадатися, що сталося. Мій брат залишився на задньому відкидному сидінні[56]. Перш ніж лягти спати, я побачила, як він забирався у ваше авто.

«Це ж ілюзія, що вони розуміють лише половину, — подумав Білл. — Хлопчак не все знає. Таж ця дівчина…»

— Не кажіть батькам про вашого брата, — попрохав він. — Я вподобав його. Не хочу, щоб він мав клопіт.

— Докторе Гарді.

— Слухаю, міс Мейсон.

— За ті два місяці, відколи я повернулася з Європи, на моїх очах сталося стільки дивовижі, що вже й рота не наважуюся відкрити, коли не моє діло.

«У сам раз дружина для лікаря, звідки не глянь», — подумав він.

— Міс Мейсон.

— Слухаю, докторе.

— Міс Мейсон… Природно, за таких обставин я не зміг… — Білл провів долонею по зарості на підборідді. — Не зміг закінчити свій туалет. Однак попрошу вашого дозволу…

— Слухаю, лікарю.

— …сердечно попрощатися на добраніч, чи то пак — на добрий ранок.

— Звичайно ж, я розумію.

— …і щоб завтра, чи то пак сьогодні, повернувшись сюди на зустріч із вашою матір’ю, я мав честь…

— Слухаю, лікарю.

— …сердечно привітатися з вами — зі словами «добридень».

— Було б дуже приємно.

— На добраніч, міс Брікстер.

— На добраніч, докторе Гайнз.

V

На роботу Білл приїхав роздратованим — через безсоння та невиразне невдоволення своїм становищем, і на несвіжу голову годі було зміркувати, звідки взялося таке почуття. Втім, одна з причин була очевидна: доктор Гайнз ніколи не приходив раніше, ніж ополудні. Отож його асистентові доводилося тягти лямку за двох і деколи почуватися конем у пожежній упряжі[57]. Білл не бачив жодного виправдання цих дедалі більших лінощів у чоловіка сорока з гаком років.

«Мабуть, я роздратувався тільки через те, що запізнився сьогодні вранці. Мабуть, я намагаюся зіпхнути провину на боса».

Ось так він старався втриматися в рамках неупередженості, але таки зірвався в мить, коли прийшов доктор Гайнз. На той час молодий асистент розглядав уже двадцять зобов’язань і мав двадцять повідомлень.

— Мені важко докладно робити ось це й водночас читати, — доволі тихо, але й доволі чутно закинув Білл.

Здивовано глянувши на підлеглого, доктор Гайнз знову впав у пусту безтурботність.

— Але ж у наші часи[58], — відповів він буцімто сердечним тоном, звичним у розмовах із пацієнтами, — вже те добре, що взагалі є якась робота, ха-ха.

Гайнз обірвав смішок, прочитавши вираз на Білловому обличчі.

— Кажу це всерйоз, докторе Гайнз. Не знаю й не хочу знати, чому ви не беретеся до роботи, але це до чортиків несправедливо — з огляду на відсоток, який я беру. Пропоную вам раніше лягати спати.

У доктора Гайнза витріщились очі й відвисла нижня губа.

— Гаразд, — сказав він, набираючись злості. — Але ви забули, що я підібрав вас, зеленого інтерна, і залучив до практики, яку розвинув у цьому місті…

Він зробив паузу перед нищівною реплікою, а Білл поблажливо сказав:

— Я це визнаю… — і раптом докинув вислів, засвоєний минулого вечора: — І що тоді з цим робитимете?

— Зараз скажу вам, що я робитиму. — Зовсім не дурень, доктор Гайнз на мить змовк, поміркував про своє сумління й повів далі, зі значно меншою певністю: — Я робитиму…

Раптом він усвідомив, що нічого з цим не робитиме. Колись розпочавши на славу, доктор згодом дозволив собі надовго скласти руки. Останнім часом він скинув на Білла Гарді все трудомістке, навіть свої секретні справи. Без Білла зруйнувалася б сама фірма. Отож доктор Гайнз просто сидів і дивився на молодшого, ніж він сам.

Здогадавшись, про що думає старший чоловік, і відчувши своє зверху, Білл дав йому досить часу поновити й зберегти віддавна знехтувану гідність. Молодик рушив до дверей і на ходу кинув кілька найважливіших розпоряджень тямущій міс Вайсс.

Він швидко їхав на північ і думав, а точніше — давав лад думкам, що снувалися в голові кілька останніх втомливих годин: хлопчик на свій страх і ризик веде бій проти повсякденних реалій, на боці яких завжди незмінно стоятиме місіс Брікстер; романтика — це для дітей, а робота й небезпека — для чоловіків; найкраще, чого можна сподіватися, — це те, що під кінець дня ген за поворотом на ґрунтову дорогу Білла чекає щось лагідніше й зовсім інакше, ніж було досі.

Був ще тільки пообідній час, але молодому лікареві здавалося, що оте «щось» уже видно крізь яскравий ранній пополудень із зовсім новою оперою комах і з тінями дерев, що проклали новий шлях. Не зовсім певний, що попереду видніє сподіване, Білл враз упевнився в цьому.

За кілька хвилин він мовив:

— Маю щось вам сказати. На жаль, скоромовкою, бо багато чого мушу зараз зробити…

— Ду-у-уже слушно, — сказав хлопчик, що сидів із ними. — Ду-у-уже слушно… — І додав, без ніякої принуки: — Я завжди можу підпорядкуватися наказам поважної персони… Уже йду собі.

На диво, він так і зробив.

Білл провів поглядом хлопчика, трохи шкодуючи, що, напевно, ніколи не вдасться дізнатися, що таке блуга і як на Різдво люди поглядають одне на одного. Тоді обернувся до дівчини.

— Послухайте, — почав він, — ви красуня… майже неземна. Ви…

— Еге ж.

— У вас є все, чим тільки можна наділити дівчину… — Білл завагався. — Коротко кажучи…

Міс Мейсон знала наперед, що після слів «коротко кажучи» він ще довго марудитиме, тож вирішила прискорити розвиток подій.

— І що ви з цим робитимете? — спитала вона.

Втративши терпець від запитання, яке в цьому домі вимагало щораз інших пояснень, Білл Гарді перебрав розвиток подій у свої руки й перейшов від