Італійські черевики - Хеннінг Манкелль

Я думав, що Гаррієт навряд чи допомогла б мені вибратись із води. Вона ж сама ледве трималась на ногах. Але тоді вона здивувала мене, як, зрештою, і саму себе. Вона підійшла до мене зі своїми ходунцями, на диво, швидко. Потім вона лягла на кригу, кинула ходунці й підштовхнула їх до краю криги так, що я міг ухопитися за одне з коліс. Не знаю, як я вибрався. Вона, вочевидь, тягнула ходунці руками, водночас намагаючись сунутись по снігу назад. Вибравшись із води, я, перечіпаючись, поповз до машини. Я чув її голос за собою і не розумів слів, проте я знав, що якби в той момент я зупинився, то впав би і вже не зміг би піднятись. Я пробув у воді лише кілька хвилин, але цього було майже досить, щоб убити мене. В мене не залишилося спогадів про дорогу від ополонки до авто. Я нічого не бачив, а може, й навіть навмисне заплющував очі, щоб не бачити тої відстані, що відділяла мене від машини. Коли я вдарився обличчям об двері багажника, то в голові у мене була лише одна думка — зняти мокрий одяг і обмотатись коцом, який лежав на задньому сидінні. Як мені це все вдалось, я теж не пам’ятав. Довкола мене сильно смерділо вихлопними газами, коли я скинув із себе останній одяг і спромігся відкрити задні двері. Я закутався в коц, а що сталося після цього — не пам’ятаю.

Я прокинувся від того, що вона мене обіймала і, як і я, була гола.

Глибоко в моїй підсвідомості холод перетворився на відчуття пожежі. Перше, що я побачив, розплющивши очі, були волосся та шия Гаррієт. Поволі я прийшов до тями.

Я був живий. А роздягнена Гаррієт обійняла мене під коцом, щоб я зігрівся.

Вона зауважила, що я прокинувся.

— Тобі холодно? Ти міг загинути.

— Крига тріснула.

— Мені здалося, що це якийсь звір. Я ніколи не чула, щоб ти так кричав.

— Скільки часу минуло?

— Година.

— Так багато?

Я заплющив очі. Моє тіло горіло.

— Я не тому хотіла побачити це озеро, щоб ти на ньому загинув, — промовила вона.

Тепер усе позаду. Двоє старих голих людей на задньому сидінні старого автомобіля. Ми розмовляли про те, що відбувалося колись, або й досі ще відбувається на задніх сидіннях старих автомобілів на відлюдних лісових дорогах. На них кохались і зрікались. Але ми двоє, чий сукупний вік становив 135 років, лише міцно притислись одне до одного, він — бо залишився живим, і вона — бо її не покинули наодинці в лісі.

Десь через годину Гаррієт сіла на переднє сидіння й одягнулась.

— Замолоду було легше, — сказала вона. — А тепер я стара незграбна баба, якій тяжко одягнутись у машині.

Вона витягнула мої речі з багажника. Перш ніж я їх надягнув, вона зігріла їх перед кермом, де віяло тепло від мотора. Крізь вікно мені було видно, що почав падати сніг. Я занепокоївся, що сніг замете дорогу і ми не зможемо вибратись на трасу, тож якомога швидше вдягнувся, вовтузячись з одягом, наче п’яний.

Почався сильний снігопад, коли ми покидали озерце. Проте лісову дорогу ще не встигло замести. Ми повернулись у пансіонат. Цього разу Гаррієт довелось вийти зі своїми ходунцями по піцу нам на вечерю. А тоді випили один з її коньяків.

Останнє, що я бачив, перш ніж заснути, було її обличчя. Воно було зовсім близько. Здається, вона всміхалась. Сподіваюсь, таки всміхалась.

10

Коли я прокинувся наступного дня, Гаррієт сиділа з розгорнутим атласом. Тіло нило, наче після бійки. Вона запитала про моє самопочуття. Я відповів, що почуваюся добре.

— Відсотки, — сказала вона осміхаючись.

— Які відсотки?

— З обіцянки. За всі ці роки.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ми зробили гак по дорозі назад.

Вона вказала на карті місце, де саме ми були. Замість того, щоби податися на південь, вона провела пальцем на схід, у напрямку узбережжя та Гельсінклянду. Її палець зупинився поблизу Гудіксвалля.

— Сюди.

— А що там?

— Моя дочка. Хочу, щоб ти з нею познайомився. Це забере один день, максимум — два.

— А чому вона там живе?

— А чому ти живеш на твоєму острові?

Звичайно ж, сталося так, як їй захотілось. Ми поїхали в напрямку узбережжя. Краєвид і далі був такий самий, поодинокі будиночки з супутниковими антенами й порожніми подвір’ями.

Пізніше по обіді Гаррієт сказала, що вже втомилась. Ми зупинились у готелі в Дельсбу. Номер був невеличкий і запорошений. Гаррієт випила свої таблетки та знеболювальні і, виснажена, заснула. Можливо, вона непомітно для мене випила зайвого. Я вийшов, розшукав аптеку і купив довідник ліків. Потім сів у кав’ярні і взявся читати про препарати Гаррієт.

Ситуація була неймовірна: сидіти в кафе за горнятком кави та журналом поміж галасливих дітей, які вимагали уваги своїх мам, заглиблених у читання сртарих пожмаканих газет, і всерйоз усвідомлювати, наскільки хворою була Гаррієт. Я дедалі більше відчував, що потрапив у світ, втрачений мною за всі ті роки на острові моїх дідуся та бабусі. Впродовж дванадцяти років я заперечував існування світу за межами скель і берегів, що оточували мене і були тим єдиним, що мене обходило. Я перетворився у відлюдника, що заховався в печері й не знав, що відбувається поза її стінами.

Однак у кафе в Дельсбу я усвідомив, що вже не зможу жити так, як давніше. Я, звичайно ж, повернусь на свій острів, адже мені нікуди повертатись, але нічого більше не буде, як колись. У ту мить, коли я зауважив на кризі темну тінь, за мною зачинилися двері, що більше ніколи не відчиняться.

Я купив у кіоску листівку з зображенням засніженого тину. Я відправив її Янсонові. Я попросив його нагодувати тварин. Більше нічого.

Гаррієт прокинулась, коли я повернувся. Вона похитала головою, побачивши книжку в моїх руках.

— Я не хочу сьогодні говорити про свою біду.

Ми спустились повечеряти в сусідній гриль-бар. Розглядаючи зачаджену кухню, я подумав, що ми живемо у світі напівфабрикатів і масної їжі. Невдовзі Гаррієт відсунула від себе тарілку і сказала, що більше не подужає. Я переконував її скуштувати ще хоч трошки. Але навіщо я це казав? Людина, що помирає, їсть стільки, скільки їй потрібно для того, щоб підтримати ту крихту життя, що їй залишилась.

Ми повернулись до своєї