Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09 - Джек Лондон

— Напевне, прийде Берт Вонгоп, — цокотіла Мері.— Він хвалився, що приведе з собою Біллі Робертса, Здорового Біла, як звуть його товариші. Він таки здоровило і дуже кремезний. Він боксер, і всі дівчата бігають за ним. А я його боюся. Такий-бо неговіркий… Знаєш, він чисто як цей ведмідь, що ми допіру бачили. Брр-р! Бррр-р! — здається, ось-ось за голову так і вхопить. Біллі не професійний боксер, а візник, працює в Корберлі та Моррісона, він член спілки, але часом виступає в спортивних клубах. Хлопці бояться його. В нього крута вдача — стережись, а ні, то покаже, де козам роги правлять. Тобі він не сподобається, зате ж як він гарно танцює! Трохи важкий, але в танку так і кружля, так і пливе. Ото, щоб і ти з ним хоч раз пройшлася… І кавалер добрячий, грішми сипле… Тільки вдачу ж має — ой лишенько!

Розмова снувалася далі, щебетала переважно Мері й усе вернула на Берта Вонгопа.

— Ти щось дуже за ним упадаєш, — обережно зауважила Сексон.

— Хоч і завтра віддалася б за нього… — спалахнула Мері, але в ту ж мить обличчя їй затьмарилося, і вона безпорадно прошепотіла: — Тільки він мене не бере. Він… — На хвильку вона змовкла. — А ти стережися, Сексон, як він часом почне набиватися до тебе. Він поганий, поганий!.. Та дарма, — завтра пішла б за нього. А ні, то він мене не матиме. — Вона хотіла щось додати, але натомість з її уст вирвалося зітхання. — Кумедний цей наш світ, хіба ні? — почала вона знову. — Сама чудасія! І всі зірки — теж світи. Цікаво мені знати, де криється бог? Берт Вонгоп каже, що бога нема. Але він взагалі страшна людина. І каже такі страшні речі. Я вірю в бога. А ти? Що ти думаєш про бога, Сексон?

Сексон знизала плечима й засміялася.

— Але ж коли ми чинимо зло, то на нас чекає кара, хіба ні? — домагалася Мері.— Так думають усі, крім Берта. Він каже, — йому дарма якась там кара: мовляв, коли він помре, то лежатиме мертвий, а тоді хай хто-небудь спробує його добудитись. Ото страхота, еге? Але це все таке кумедне! Іноді мені на душі так і похолоне, як здумаю, що бог мене ніколи з очей не спускає. Як ти гадаєш: знає він, що я оце кажу? А який він на вигляд, як по-твоєму?

— Не знаю, — відповіла Сексон. — Просто ми його собі по-кумедному уявляємо…

— О, — здригнулася Мері.

— Він просто такий, як люди про нього думають, — переконано провадила далі Сексон. — Мій брат каже, що він схожий на Авраама Лінкольна, а Сара каже, що в нього бурці.

— О, а я не уявляю собі його з проділом у волоссі,— призналася Мері, боязко здригаючись від власної відваги, — В нього не може бути проділу. Це було б кумедно.

— А знаєш того маленького, зморщеного мексіканця, що продає різні дротяні вироби? — спитала Сексон. — Кожна така штучка має свій секрет. Ну, то бог чомусь завжди нагадує мені того крамаря.

Мері щиро засміялась.

— Ну й кумедія! Таким я собі його ніколи не уявляла. Як це ти вигадала таке?

— Бачиш, він, як отой мексіканчик, увесь час наче тільки те й робить, що розносить свої головоломки й кожного наділяє ними, — а люди витрачають усе своє життя, щоб добрати, в чому там річ. І всі метикують над ними. А ось я не можу розв’язати своєї головоломки. Я не знаю, звідки почати. Он поглянь на ту головоломку, що він завдав її Сарі. А сама Сара, бач, сплутана з Томового і тільки заважає йому. А всі їхні головоломки, і твоя теж, сплутані з моєю. Ніяк не розплутаєш.

— Воно, либонь, з головоломками і справді так, — погодилася Мері,— але бог таки не схожий на того жовтого мексіканця. Із цим я не згодна. Бог ні на кого не схожий.

Згадай, на стіні будинку Армії спасіння написано: «Бог — це дух».

— То якраз одна з найморочливіших його головоломок, їй-богу, бо ніхто не знає, що таке дух.

— Ай правда, — Мері аж здригнулася, згадавши щось страшне. — Коли я пробую думати про бога, як про духа, — мені чомусь ввижається Ген Міллер: пам’ятаєш, як він закутався колись у простирало й погнався за нами, дівчатами. Ми не впізнали його й мало не пропали зі страху. Мала Мегі Мерфі на смерть зомліла, а Біетріс Перальта спіткнулася й страшенно подряпала собі обличчя. Відтоді, коли я не подумаю про духа, мені все ввижається біле простирало, що ганяє в темноті. Ось так само й бог не схожий на мексіканця і не розчісує на проділ волосся.

З павільйону залунали перші акорди оркестру, і дівчата зірвалися на рівні ноги.

— Ходімо, протанцюємо кілька танців, поки перекусювати, — запропонувала Мері.— А тоді вже з полудня й усі хлопці надійдуть. Більшість із них скупердяги — не приходять загодя, аби не кликати своїх приятельок на обід. Але Берт не такий, — він грошей не шкодує; так само й Біллі. Відбиймо їх у інших дівчат, і тоді вони покличуть нас до ресторану й добре почастують. Ходім мерщій, Сексон!

Тим часом у павільйоні танцювало ще небагато пар, і в першому вальсі дівчата закружляли одна з одною.

— А ось і Берт, — прошепотіла Сексон, коли вони провальсували вдруге.

— Не звертай на них уваги, — пошепки відказала Мері.— Танцюймо собі. Хай вони не думають, що ми бігаємо за ними.

Але Сексон помітила, як зашарілися щоки в подруги, і почула, як прискорився її віддих.

— А ти бачила того другого? — спиталася Мері, переводячи Сексон у танці аж на протилежний кінець павільйону. — Це ж і є Біллі Робертс. Берт казав, що він прийде. Той запросить тебе на обід, а Берт запросить мене. Ото буде чудово, побачиш! Ой, коли б тільки музика не перестала грати, доки ми дотанцюємо до того краю.

І двоє свіжих гарненьких дівчат радісно кружляли, розохочені забезпечити собі обід та кавалерів; танцювали вони таки легко й добре, і на втіху їм музика замовкла саме тоді, коли воші опинилися поруч з юнаками.

Берт і Мері звали одне одного на ймення, але для Сексон Берт був містер Вонгоп, дарма що її звав він просто Сексон. Не знали одне одного тільки Сексон і Біллі Робертс. Мері познайомила їх з трохи афектованою недбалістю.

— Містер Робертс — міс Браун. Це моя найкраща подруга. Її звати Сексон. Правда, чудне ім’я?