Байстрючка - Марія Хіміч

Він стиснув мене й не відпустив до ранку. Я не сміла йому перечити. Краще вже так, ніж бути закопаною у вишневому садочку. Уранці, як тільки на сході зажевріло, Ярик схопився, одягнувся й зник. Відтоді він завжди приходив у «припадочному» стані до мене. Наступного дня робив вигляд, ніби нічого не пам’ятає. Ми ніколи не розмовляли про це. Нас ніколи ніхто не бачив разом.

Коли вийшла заміж, Ярик перестав до мене приходити. Відтоді — як відрубало. Я не знала, плакати мені чи радіти. Звісно, мені не була приємною мовчанка Ярика, проте він надолужував іншим…

Та хай йому грець! Коли народився мій син, я все зрозуміла. А чи зрозумів Ярослав? Що-що, а руйнувати його сім’ю такою звісткою не хотілося. І власну родину — теж. Та й для людей менше причин пліткувати. Як про це здогадався Марко? Але… не це мене зараз повинно хвилювати.

Мого Валерика ображали в школі. Дивно, це робили шпінгалєти — худющі пуцьвіріньки, яких Валерик міг би своїм лапищем легко причавити, і не пискнули б! Ті хулігани насміхалися над сином, кидалися в нього паперовими кульками, підкладали кнопки на сидіння, а він лише пихтів у відповідь.

Валерик лише один раз вдарив ліктем забіяку — випадково, той скакав, управляючись у знущанні, а синові засвербів ніс. Тож він підняв руку й потрапив забіяці в писок. Ото крику було! Аж до директорки мене викликали.

У навчанні він пас задніх, бо знічувався на публіці, не міг багато говорити, та й узагалі не любив читати книжки, зате Валерик мав «відмінно» з інформатики! А таких було не багато. Мені вчитель з інформатики Володимир Мороз, коли перестрів мене на вулиці, так і сказав: «Ваш син — геній! Те, як він швидко навчається й складає програмки, чудо якесь, їй-бо!».

На радощах я купив Валерику комп’ютер — великий, як телевізор, ціла байда! То він узагалі, коли був удома, перестав на вулицю виходити. І розмовляти — теж. А коли опанував у тому комп’ютері геть усе, став кудись зникати. Пізно повертається зі школи або на вихідних кудись піде, і навіть не каже куди.

Вирішив за ним простежити. Іде собі мій Валерик, двометрова дитина, ширша, ніж довша, діловито руками махає. На обличчі — вираз «Не підходь, уб’є!». Дійшов до центру містечка, почимчикував до клубу. Заглядає у вікна. Думаю: що ж він там видивляється? Обережно зайшов за спину Валерика, якраз там кущі росли, то сховався. Дивлюся: у клубі йде тренування балетної студії «Джерельце». Тренуються одні дівчата. Репетицію веде кульгавий Онуфрій Станіславович, престарілий танцівник, кажуть, у молодості він був відомий, у Москві виступав. Аякже-аякже. Чоловіки між собою пліткували, що Онуфрій — голубий. І що це його коханець із ревнощів покалічив: ногу зламав, а вона неправильно зрослася. Ось Онуфрій і повернувся на свою батьківщину — родом із села Верби нашого району, і вчить тепер балету дівчат. Хлопці такого діла цураються.

Ну, гадаю собі, мабуть, мій Валерик закохався в якусь танцівницю. Приглядаюся. Справді — очей не зводить із Настуні, нашої сусідки Таміли старшої доньки. Настуня — висока, довгонога, худюща, як трясця, з величезними медовими очима, куди такому, як Валерик, до неї.

У залі помітили двометрового типа, який влипнув носом у скло вікна. Дівчата почали перешіптуватися й хихотіти. Онуфрій Станіславович нахмурився й щось вигукнув. З-за скла долинуло лише:

— Н-н-н-а!

Валерик миттю відірвався й пішов собі. Я ледь устигнув застрибнути в кущі з метою конспірації.

Бідний Валерик! У Настуні очі — як дві бурштинові краплини, у яких застигли комахи-зіниці.

Світ — смуга яскраво-червоного, як квітка, що вицвіла на сонці, пасмо чорного, як весняна земля, ніби волосся коханої людини. А між цими кольорами — свіжий зелений, смачний і хрусткий.

Я так бачу світ. Він насправді невинний і бентежний, як запах немовляти, ніжний, мов білосніжна посмішка дівчини.

Дівчини, яку звати Настуня.

Світ точний і безпомилковий, як гроно цифр, як танець алгоритмів. Відчуваю, як він пульсує в мені, десь між серцем і пупком, відчуваю, як він провалюється нижче й вибухає вже в моїй голові: спочатку — яскраво-червоний, потім — чорний із родзинками золотавого, а затим настає черга зеленої зони.

Тоді весь світ стає салатовим. І в ньому танцює Настуня, високо піднімаючи ніжку. Вона — вісь землі, осердя, навколо якого все крутиться. І хай цей світ тільки мій, це не значить, що він не має права на єдино правильну версію.

Настуня… Я ношу твоє ім’я на своєму піднебінні, як червоно-чорно-зелену мушлю.