Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Така ж засада під невисокою горою в лісі стояла по ліву руку від нього, – це й була та сила, яка впаде на голову русів, коли вони зовсім не сподіватимуться, перемогою завершить долю брані.

Імператор діждався. Брань цю, як він і хотів, починала Русь. Імператор і його полководці побачили, як над полками руськими піднеслись і замаяли стяги. Кожен полк, кожне князівство, кожне плем’я і земля ішли з своїми стягами. Великі князівства мали стяги великі, чотирикутні, схожі на велетенські вітрила, часом з двома-трьома довгими клинцями внизу, що колихались по вітру, шиті з коштовних тканин, із знаками князівськими – ведмедями, зорями, колами, лебедями, лодіями. Але були між стягами й менші, з простої крашенини, – голубі, як небо, червоні, як вогонь, жовті, як пшеничне море.

Настала та година, якої ждав імператор Іоанн. Воїни імперії бачили, що на них іде Святослав, але стояли на місці й тільки відстрілювались. Набагато пізніше, коли руські вої вже наблизились, ромеї почали відступати. Спочатку здригнулись, розірвали ряди й посунули назад перші п’ять таксіархій, що впритул вели бій з руськими воями. Згодом рушили ще п’ять таксіархій… Імператор Іоанн і його полководці уявляли, як зраділи руські вої і сам князь Святослав, побачивши, що ромеї вдали спини. Імператор уявляв, з якою радістю, не зустрічаючи опору, поспішають, сунуть вони вперед. На пагорок до нього долинув крик руських воїв – це був грізний крик, що завжди нагонив страх на ворогів.

Але на імператора Іоанна цей крик не вплинув.

– Вони ідуть в свою пастку! – промовив хрипким голосом Цимісхій. – Дивіться, полководці, як зараз гинутиме Русь. Швидше, швидше! Вперед, імперіє!

Все відбувалось і далі так, як передбачав досвідчений полководець – імператор Іоанн. Руські вої йшли за таксіархіями, що відступали і вже наближались до стану.

Розпалені боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники із знаменами, між ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами – отже, й князь Святослав там…

– Яка година! – крикнув Іоанн Цимісхій. – Швидше, швидше!

І саме тоді з густого лісу над річкою, що був праворуч від стану, і ще з одного лісу, що темнів під горою ліворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бій між ромеями і руськими воями, розгортались колом.

На пагорку було тихо. Але гула, стогнала під копитами коней уся рівнина. Вершникам не було, здавалося, кінця, вони виїжджали й виїжджали з лісів, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед і вперед.

– Многі літа імператору! – крикнув хтось із полководців на пагорку.

– Многі літа! – підхопили всі.

А він – імператор Східної Римської імперії – стояв під своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: «Перемагай!» Стояв величний і гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж він задумав, як знищити руських воїв, і тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава.

Та він не розумів, що саме робилося на рівнині. Вершники-ромеї – заковані в броню безсмертні – мчали вперед. Але за ними гнались якісь інші вершники. Вершників-ромеїв було багато, але тих, інших, вершників, було набагато більше, їм не було кінця. І це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксіархії.

– Многі лі-і-і… – пробував хтось кричати.

– Прокляття! – обірвав він цей божевільний крик. – Полководці! Що сталось? Чиї це вершники?

– Пацинаки! Пацинаки![194] – котилось по табору.

– Угри! Угри! – летіло з другого боку.

Але били ромеїв на рівнині не печеніги й не угри – вони тільки порушили й звели нанівець диявольські плани імператора Іоанна, не дали можливості його засадам нагло заманити русів у пастку. Нещадним же, смертним боєм глушили, били, нищили безсмертних на рівнині саме руські вої. Взявши з місця розгін, вони тепер не відпускали таксіархії від себе, громили ті десять, які почали бій на рівнині, громили й ті десять, які поспішали на поміч першим, і хоч які швидкі ноги мали ромеї, а не могли втекти від руських воїв. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руські й болгарські вої калічили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

– Таксіархії, до стану! До стану! – заволав імператор Іоанн, бліде обличчя якого вкрили схожі на царську його хламиду багряні плями.

Аж тепер він зрозумів, що у вирішальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русів, на поміч їм і на згубу для ромеїв прийшли печеніги й угри. І для римських воїв, які були тепер на рівнині, лишався один рятунок – тікати до стану, стати за його ровами, одбиватись там від русів, печенігів і угрів.

Ромейські вої так і робили. З усіх усюд поспішали вони до стану, поспішали так, що не могли протовпитись у ворота і потрапляли в