Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн
«Скоріше з тобою», — подумав Анрі й уже наготувався підхопити цю живу вежу, коли вона похитнеться. Але цього не сталось; королева раптом заговорила спокійно, хоч на обличчі й у всій поставі видно було боязке й насторожене чекання.
— Надайте мені регентство!
Анрі не відповів, і вона повела далі:
— Подумайте про сина. Ви помрете, і він утратить трон. Краще завчасу передайте правління мені.
З терплячою усмішкою Анрі запропонував їй обмін:
— За те регентство, що ви в мене вимагаєте, — життя тієї панночки, що ви хочете стратити.
Марія, правда, не зомліла від тих слів, але мусила присісти навпочіпки, такий важкий став для неї живіт. Мабуть, у неї почались кольки, бо обличчя аж позеленіло, а погляд зробився такий безтямний, просто жаль брав. Анрі нахилився, щоб її підтримати, і сказав ласкаво й твердо водночас:
— Пані, на вас немилосердно натискали. Забудьте це! Пам'ятайте, що поруч вас — ваш найвірніший друг.
Марія випросталась. Використовуючи його співчуття, вона заговорила тоненьким, слабеньким, дитячим голоском, що зовсім не пасував до її пишної й дебелої статури:
— Коли ви надасте мені регенство?
Анрі — лагідно:
— Як мені буде вісімдесят років.
Марія — владно, мов завойовник:
— Ви й до шістдесяти не доживете.
І вийшла, гупаючи потами, аж підлога рипіла. Від дверей вона ще остерегла його. То була не злість. Він розумів, що ця нещасна душа вбирає розпач у шати гніву.
Марія:
— Ніхто не поручиться за ваше життя.
Того ж таки дня вона, певне, відкликала своїх охоронниць моральності, і відтоді взаємин між статями в Луврі більше не обмежувано. Багатьом тільки цього було й треба, насамперед тій фрейліні, яку нещодавно мали стратити. Здавалось, неначе повернулися звичаї часів Катерини Медічі, й короля це прикро дивувало. Проте він мовчав, бо розгадав мету й сповнився зневаги. Він сам мав дати своїм ворогам привід для наскоків, і так воно й сталося. Проповідники з новим запалом ухопилися за вдячну тему — хтивого дідка, що висмоктує соки з королівства, занапащає його і сам-один держить у тривозі весь християнський світ. Свого духівника Котона, що й цього разу, певне, ховався за кулісами, Анрі остеріг по-своєму. Він умисне признався, ніби його мучить сумління через давню-предавню смерть такого собі пана де Ліонна. Той усього-на-всього розпорював животи селянкам, аби погріти в нутрощах ноги. Хтивість тут ні до чого, і таким дідком, котрому захотілося погрітись, усі були б задоволені.
— Сину мій, — відповів Котон. — Треба дбати про свою добру славу. Той, хто її втратив, і сам не знає, на що він іще здатен.
Дурні ці слова чи хитрі, важко було розрізнити.
— Отче, за мою добру славу відповідальні якраз ви, — зауважив Анрі.— Поясніть проповідникам, що ображати королівську величність — діло ризиковане.
І зразу все стихло. Але дечого все ж досягли: король посмутнів. Ще три роки тому він би тільки сміявся. Від лихої слави, що переслідує його, залежать ті події, яким він іде назустріч. Європа за нього — це одне. Його вже прозвали «королем Європи». У березні 1609 року помирав герцог Клевський. Народи не спускають очей з короля Франції, двори затамували дух. Начальник артилерії квапить його: треба завдати удару! Анрі наполягає, що слід дотримувати міжнародного права. Аж коли Габсбург захопив Клеве і Юліх, король дозволив своїм німецьким союзникам зайняти Берг з містом Дюссельдорфом. Довго тривають переговори, а удару ніхто не завдає. Врешті через його вагання все заплутається. А причина його нерішучості — змови у власному домі.
Переддень походу настає, самий день — уже ні. Коли король хоче виступити, найзаповітнішою його спонукою є Великий план; так було й буде. Та хоч би й не було того Великого плану, ду?мки про союз народів ради вічного миру, однаково йому довелось би виступити, щоб захистити свій трон, — ось до чого вже дійшло. Казатимуть навіть, ніби він хоче розв'язати війну заради спідниці, цей завжди закоханий verl galant, що на старість утратив будь-яке почуття міри і взагалі, схибнувся. Ось на що спроможна поголоска, і єзуїт Котон врешті-решт виявився скоріш хитрим, ніж дурним.
Із державця, чий дух панує над обома світами — тим, який є, і тим, який має бути, — поголоска в останній рік його присутності на світі зробить підтоптаного розпусника; ось на що здатна поголоска. Розпускається вона звідси, з його двору, з його столиці. В передостанню годину вона перелетить навіть кордони, відніме в нього друзів за межами країни; але жоден народ не відступиться від нього. Певне, народами керує якась власна глибинна мудрість, бо вони й далі вірять у нього — а насамперед його народ. Нe слід було йому журитись через ту лиху славу, що розпускали про нього ближні, а він через це змарнував свою останню годину. Він дозрів для ножа — досі так іще не було.
В ті дні, коли він уперше зустрів юну, аж занадто юну даму на ім'я Шарлотта де Монморансі[113], за кілька днів перед тією зустріччю він вирушив у досить дивну прогулянку по місту. Сам король — пішки, подагрик д'Епернон — у паланкіні, а за ними й інші придворні гуляли на пагорбах, звідки видно було все велике місто. Король говорив дуже голосно, і глушко у своєму паланкіні чув майже все. Король щойно вийшов зі свого кабінету; хоч би про що він там думав, його очі мимохіть звертались до вже відомої нам гравюри. Тому він тепер, у товаристві, й поводився так галасливо. Коли перед його очима розстелилась уся столиця, він повернувся до неї спиною, нахилився і, гнучкий, мов юнак, просунув голову між розкаряченими ногами. Стоячи в тій позі, він вигукнув:
— Я бачу самі лиш доми розпусти.
Йому весело відповів добряга Роклор:
— А я, величносте, бачу Лувр!
Він сказав так із щирим бажанням розвеселити короля. З паланкіна зразу почулось хихотіння; воно все не вмовкало, і носіям довелось поклепати свого пана по спині.
Коли знову рушили, король далеченько відстав від свого почту. Тільки одна людина, якої він навіть не помічав, зоставалась коло нього, хоча й осторонь, на пристойній відстані. То був
