Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Петров прожив довге життя, і жодного разу йому не довелося зазнати нічого, що перевершило б його людську здатність витримувати. Загрози, які нависали над ним десятиліттями, хоч і створювали постійну напругу, в’їлися в мозок, але так і не перетнули критичної межі. Навпаки — вони розсунули ці особисті межі можливого. Необхідність лицемірити задля виживання не переросла в безвихідь, у якій він повинен би був вибирати між власним життям і життям когось іншого, між собою і безпосереднім знищенням конкретних осіб, між своїм існуванням і злочином. Він завжди мав можливість працювати в той чи інший спосіб, завжди мав доступ до тієї чи іншої царини, в якій міг розвинутись і проявитись, у якій міг зміцнитися й утвердитись. Його не заслали до північних концтаборів Союзу — натомість він отримав можливість побачити західний світ, отримати досвід Европи. Він умів цінувати дрібні радості існування і майже постійно мав до них доступ: до ресторанів зі смачною їжею, до алкогольних напоїв, до сонячного світла, до розкоші інтелектуального знання та міркувань.

Життя його закінчилося саме так, як він того хотів: у спокої і визначеності, в тиші, з частково повернутим засвідченням його наукових заслуг. Він повернувся додому. Будучи самотнім, таємничим та ізольованим, він мав досвід близькости з людьми, які були йому важливі, переживав досвід ірраціонального людського тепла.

Він провів останнє десятиліття життя поруч із жінкою, з якою хотів бути поруч, і саме тоді, коли цього хотів. Він досягнув того рівня розвитку особистости, коли здійснення бажань більше не становить для людини небезпеки.

Він помер швидко, за роботою, за власним письмовим столом, не страждаючи від немочі й безпорадности, не впавши в маразм, не переживши сповна всю неосягненну невідворотність розпаду людського тіла і свідомости.

Це історія зі щасливим завершенням. Таким буває людське життя.

«Час ущільнився. Сторіччя сконцентрувалися в подіях одного дня або кількох місяців. Кожна людина числить за собою кілька життєписів. Одне ім’я стало явно недостатнім для людини. Тотожність імени більше не відповідає зламам етапів. Над усім панує епоха. Функція людини за однієї доби одна, за іншої — інша. У зміні діб утрачає вагу сталість особи. Жаден з нас не має власної біографії, бо його біографія належить відтинкам епох, які круто відрізняються один від одного. Заповнюючи анкету, ми усвідомлюємо це з дотикальною ясністю. Зміну діб сприйнято як особисте переживання. Її усвідомлено на прикладі власної долі. Трагедія останніх поколінь полягає в тому, що вони живуть уривками уявлень різних діб, тоді як вони належать новій, іншій, якої вони ще не уявляють собі».

Кожну мить життя ми страждаємо від роздроблености. Ми знаходимо дедалі новіші способи, щоб забути про це страждання, яке не стихає ні на мить: ми поринаємо в насолоди, залежності, шукаємо зцілення в сексі, прив’язаностях, речовинах, служінні іншим, ідеях, постійній зайнятості. Але ні, з усією неймовірною здатністю людської психіки забувати, це страждання не забувається, не затирається. Із самовідданістю дитини, яка чекає повернення матері, ми мріємо про момент абсолютного щастя та заспокоєння, коли осягнемо внутрішню єдність. Коли всі розрізнені клаптики, окремі наші частини зустрінуться і поєднаються, розриви зростуться. Ми станемо досконалими. Ми повернемося додому.

Тим часом ми не можемо заспокоїтися, маючи геть усе: таємниці та приховані історії, розриви й суперечності, періоди ствердження і заперечення, ролі та якості, що випливають з нашої природи, з неможливости не бути людиною, із зовнішніх обставин, зі самої історії, якій ми не можемо не підкоритись, навіть якщо думаємо, що бунтуємо. Маючи слабкості, і вади, і близькість, яка випливає з неможливости близькости, почуття провини і сором (наші вічні супутники чи осі, навколо яких наростає плоть наших особистостей і навколо яких ведуться монотонні па зачарованих танців у коло).

Ми тужимо за цілістю, уявляючи її як абсолютно кругле яйце без натяку на жодну тріщину. Як фізичний об’єкт без жодної вади. Як абсолютне знання. Як повний доступ.

Наша уявна цілісність — це смерть, забуття, неіснування.

Старенька Софія, залишившись сама, ледве зводить кінці з кінцями. Її пенсія мізерна, але все ж вона знаходить можливість економити на власних харчах і ліках, щоби платити жінці, яка регулярно наводить лад на могилах.

Софія впорядковує всі матеріяли, які залишились їй після обох чоловіків, і віддає їх до Архіву. Власні листи, будь-які власні записи, які могли би бодай трохи відкрити для інших її особу, вона знищує.

Чи була вона взагалі? Ким вона була?

Через сімнадцять років її, як вона того й хотіла, поховали в могилі другого чоловіка. Вони лежать там разом, у самому центрі цвинтаря, серед військових. Так і хочеться сказати: «У ворожому середовищі». Але для кісток це точно не має значення.

Через дорогу інший цвинтар, набагато старший. На ньому поховані різні люди: спортсмен-автомобіліст київського яхтклубу Підборський, художник театру Бурячок, професор-психіятр Гаккебуш, дворянка старовинного роду Одуд, працівник цукрових заводів Білоцерківщини Подаревський.

Тут лежать рештки Костика Зерова. І з ними — пригорща землі з урочища Сандармох, в якому розстріляли його батька.

«Ніщо не буває ізольованим. Якщо людина здорова, то вона здорова в цілому, а якщо хвора, то частковий біль завжди відображає стан цілого. Це зовсім за Павловим».

Цілісність живої людини — це завжди хвороба.

Ми думаємо, що наша нецілісність — це те, що нам відомо. Ми бачимо окремі острівці, вершечки гір, що верблюжими горбами випинаються над попонами з хмар, і між ними — величезний простір нічого, незглибима порожнеча, болючі рани роз’єднаности. Ми почуваємо себе кимось хворим і агонізуючим, хто стоїть на вершечку однієї гори і бачить там, удалині, крізь густий туман, власну нерухому постать, повернену спиною. Ця напружена самотня спина зраджує зусилля, з яким наша постать попереду вглядається кудись у протилежному напрямку, в безвість, когось намагаючись там роздивитись. І немає жодного шансу докричатися.

Те, що нас творить, те, з чого ми складаємось, — це також і все, що нам невідомо, що ми воліємо забути, до чого ми не можемо дістатися, до чого нам ніколи не докричатися. Оцей погляд, спрямований у спину собі самому, поки власний погляд спрямований у непроникне. Оця неможливість за волосинку від осяяння: просто озирнись — і помахай рукою.

Дійсне

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: її обличчя лисніє, погляд спрямований догори, туш розмазана, уста розхилені, на неї падає чорна тінь чоловіка

Вподобань 3462

Переглянути