Амадока - Софія Юріївна Андрухович

Чоловік спершу вирішує затримати листа в себе. Він не раз уже це робив. Деякі листи, особливо улюблені, він залишив собі назавжди. Так, він трохи сентиментальний. Але Софія, не отримавши листа від Петрова, не засмутиться так сильно, як засмучується Петров, коли вчасно не отримує листа від Софії. Тому він просто трохи вичекає, дочекається її відповіді — і не пропустить цю відповідь далі. Нехай Петрова затопить неспокоєм. Нехай він знову десять разів за день перевіряє скриньку, нехай виходить назустріч поштареві, нехай переживає мульку нудоту в череві. Нехай скаламутиться його спокій, його внутрішня тиша, про яку він пише в листах і яку начебто навчився в собі відновлювати й утримувати, нехай спогади про неспокій завирують на поверхні. Нехай він знову і знову, як це трапляється постійно, думає про найгірше.

Чоловікові приємно, що він здатен тиснути на такі важелі. Що він має можливість провокувати несвідомі стани в людях, викликати страх, тривогу і тугу, що розгортаються і заволодівають людиною. Малими й простими вчинками він може занурювати людей у прірву їхніх інстинктів.

Йому здається, так мав би почуватись Бог, якби Він існував. Так мав би почуватись Бог, якби Він почував.

Цікаво, що сказав би на це професор Петров, син служителя культу.

Тим часом йому, чоловікові з кабінету з високими стелями, треба буде трохи почекати. Софія не така обов’язкова з відписуванням. Але тоді, коли він перехопить її листа, як приємно буде відчувати оцю майже фізичну присутність між їхніми тілами. Він як стіна, крізь яку вони намагаються обійматись.

Якщо придивитися, його життя химерно обрамлене й чудернацько заримоване: знакові події чи сенси молодости повторені, продубльовані в самому кінці, незадовго до смерти.

1930-го року Віктор Петров захистив у Київському університеті докторську дисертацію «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Опонентами виступали його власні викладачі: філолог, дослідник і видавець пам’яток давньої української літератури, історик і теоретик літератури Володимир Перетц (він приймав згодом Петрова у своєму домашньому кабінеті, вбраний у чорну круглу шапочку) і фольклорист, літературознавець, етнограф Андрій Лобода.

Змушений надовго покинути Київ 1941 року і зазнавши Уліссових переміщень у просторі й карколомних внутрішніх перетворень (що в одних випадках були деформаціями, в інших — розвитком пластики, і ще в інших — розкриттям глибин), позбавлений усіх наукових регалій, Петров зміг назавжди повернутись до Києва аж 1956-го. Цього ж року його допустили до можливости стати співробітником Інституту археології Академії наук — ніби зовсім забувши, що він є членом Академії наук з початку 1930-х років.

1965 року Петрова нагороджують орденом Вітчизняної війни й урочисто визнають його розвідницькі заслуги. Бажав він цього чи не бажав, домагався чи ні, це, вочевидь, дозволяло отримати бодай якесь полегшення і поблажки: підвищення зарплатні, пільги, нове помешкання. Мабуть, орден і визнання нарешті притишили перешіптування за спиною, яке не змовкало ось уже дев’ять років з моменту повернення до Києва. Але повертати наукові здобутки ніхто не збирався. Ніби не бажаючи формально підтвердити одну з найвагоміших частин його ідентичности. Ніби прагнучи навіть так тримати його в покорі, не віддаючи щось водночас умовне і дуже важливе.

1967 року він знову захищав кандидатську дисертацію. Цього разу з філології. До його смерти залишалося всього два роки. Хвороба серця давалася взнаки. Як початківець він складав усі кандидатські мінімуми-іспити: з археології, філософії, німецької мови. З німецької мови Петров отримав «задовільно», хоча володів нею впродовж усього життя, вільно читав і перекладав, п’ять років жив у Німеччині і саме завдяки знанню німецької став лейтенантом Z.

Захист дисертації виглядав як абсурдна вистава. Зала була переповнена. Члени Ради із захисту, філологи, історики, етнографи, мистецтвознавці, професори, кандидати наук, академіки вдавали, що беруть участь у народженні немовляти. І, незважаючи на це, розмах і масштаб виступу застав їх зненацька. У конференц-залі запала найглибша з можливих тиша, поки скрипучий голос сухого дідка, полотно за полотном, розгортав перед ними ідеї й концепції, вимальовував цілі системи зв’язків між науками, показував можливість способу мислення й осягнення, що дозволяв збагнути логіку цілости. «Істина одна й суцільна», як писав Віктор Домонтович у романі «Без ґрунту».

Дрібненькому дідкові з лискучою лисиною, на якій куйовдилося кілька пасем тонкого волосся, незручно було стояти за кафедрою, про що свідчили роздуті й поморщені на плечових суглобах рукави недопасованого до постаті піджака. В окулярах, вочевидь, ламалась одна з дужок, бо ті постійно перекошувались і правий бік залазив на кущувату брову. Кожне скорочення м’язів обличчя змушувало окуляри підстрибувати, створюючи враження надто жвавої міміки.

Петров пересипав свою доповідь цитатами з класиків марксизму. Він промовляв щось приблизно таке: «Говорячи про ті чи інші області наукового знання, будівництва, скажімо, станків і машин, або ж відсторонених, здавалось би, побудов математики, в усіх випадках не можна забувати найголовнішого, а саме того, що в кожному випадку мова йде про будівництво комунізму, про будівництво комуністичного суспільства, про перехід від соціялізму до комунізму і, тим самим, про найтісніший, нероздільний зв’язок задач побудови матеріяльно-технічної бази комунізму з теоретичними основами марксизму-лєнінізму як ідеологічної доктрини».

Це могли вже бути перші ознаки маразму. Чи майстерне блазнювання. Ніхто не міг мати певности — але навряд чи бодай хтось із присутніх там про це взагалі замислювався.

Під час цього другого захисту наприкінці життя, опонентом Петрова був його учень, Євген Кирилюк. Вчителі 72-річного кандидата повмирали ще до Другої світової.

Цікаво, що почувала в цей день, день захисту дисертації, 75-річна дружина Петрова. Чи була вона щаслива? Пишалася? Згадувала ораторський талант Миколи Зерова? У що вона була одягнена? Про що Софія з Петровим розмовляли, коли увечері, виснажені, повернулись удвох додому? Чи звикли вони нарешті на одинадцятому році спільного життя, що справді живуть разом?

Рима «кров-любов», присвячена Софії, оперізувала життя Петрова ще одним обручиком. У день убитих імператором Адріяном дівчаток Віри, Надії і Любові та їхньої матері святої Софії, яка поховала тіла доньок, 30 вересня 1930 року підлогою помешкання на Фундуклеївській, де мешкали Зерови, розсипались цукерки. Торкаючись пальцями загорнутих у фольгу солодощів на долівці, легковажна тієї миті Софія — яке щастя! — не підозрювала, що вона не зможе поховати тіло власного померлого сина, бо лежатиме непритомна в реанімації.

Петров точно пам’ятав кожну траєкторію ковзання цукерок підлогою, коли через 26 років писав до Софії одного з останніх листів із Москви: «У п’ятницю, 8 липня, близько 10-ої години ранку я буду стукати в двері, як і слід, чотири рази». Тоді, 30 травня, йому, напевно, здавалося, що до липня ще ціла вічність. І, хоч який терплячий, він не знав, звідки взяти терпіння, щоб дочекатись.

«Дорога,