Консуело - Жорж Санд

— Я почуваю якісь надзвичайні пахощі. Чи не зацвіли, бува, ванілеві косарики? Ні, це не їхній аромат. А стрілиця зовсім не пахне… У цикламенів запах не такий чистий, не такий хвилюючий. Що ж тут діється? Якби не загинула, на жаль, моя волкамерія, я сказав би, що вдихаю її пахощі. Бідолашна рослина! Вже краще не думати про неї.

Раптом канонік скрикнув від подиву й захвату: він побачив перед собою в ящику найкрасивішу волкамерію із усіх будь-коли бачених ним у житті, вкриту гронами білих із рожевою серцевиною маленьких троянд, ніжний аромат яких наповнював усю оранжерею, заглушаючи інші, розлиті у повітрі звичайні запахи.

— Що за чудо? Звідки це передчуття раю? Ця квітка із саду Беатріче? — вигукнув він у поетичному захваті.

— Ми з надзвичайною обережністю привезли волкамерію із собою в екіпажі, — відповіла Консуело, — дозвольте вам подарувати її як спокуту за жахливий проклін, що зірвався одного разу з моїх вуст, у чому я буду каятися все життя.

— О дорога дочко моя! Оце подарунок! І з якою делікатністю його піднесено! — мовив розчулений канонік. — О безцінна волкамеріє, я дам тобі особливе ім'я, як зазвичай даю чудовим екземплярам моєї колекції: ти будеш називатися Бертоні, щоб освятити пам'ять істоти, яка вже не існує, але яку я полюбив справжньою батьківською любов'ю.

— Дорогий мій батьку, — сказала Консуело, потискуючи йому руку, — ви мусите звикнути любити своїх дочок так само, як і синів. Анджела не хлопчик…

— І Порпоріна також моя дочка, — сказав канонік, — так, моя дочка! Так! Так! Моя дочка! — повторив він, поперемінно дивлячись то на Консуело, то на волкамерію Бертоні повними сліз очима.

О шостій годині Йосиф і Консуело були вже вдома. Екіпаж вони залишили при в'їзді в передмістя, і ніщо не видало їхньої безневинної витівки. Порпора тільки здивувався, чому в Консуело не розігрався апетит після прогулянки прекрасними луками, що оточують столицю імперії. Сніданок каноніка змусив, можливо, Консуело наїстися трохи понад міру. Зате свіже повітря й рух дали їй прекрасний сон, і наступного дня вона відчула себе в голосі й такою бадьорою, якою жодного разу ще не була у Відні.

Розділ 89

Непевність у майбутньому, а можливо, бажання виправдати або пояснити те, що діється в її серці, спонукали нарешті Консуело написати графові Християнові й роз'яснити йому свої відносини з Порпорою, повідомити про зусилля маестро, який прагне повернути її на сцену, і про свою надію, що його турботи ні до чого не приведуть. Вона відверто розповіла старому графові, як багато чим завдячує своєму вчителеві, якою має бути йому відданою й покірною, як непокоїть її стан Альберта, і благала навчити її, що написати молодому графові, аби підтримати в ньому спокій і віру. Лист закінчувався так: «Я просила Вас, Ваша милосте, дати мені час перевірити себе й прийняти рішення. Отож, я вирішила дотримати свого слова: присягаюся перед Богом, що в мене вистачить сили волі замкнути своє серце й розум для всякої шкідливої фантазії або нової прихильності. А тим часом, якщо я повернуся на сцену, я начебто порушу дану мною обіцянку, відмовлюся від самої надії виконати її. Судіть же мене або, скоріше, долю, що править мною, і обов'язок, який мною керує. Ухилитися — значить вчинити злочин. Я чекаю од Вашої милості поради більш мудрої, ніж моє власне розуміння; навряд чи воно буде суперечити голосу моєї совісті».

Запечатавши листа й доручивши Йосифу відправити його, Консуело відчула себе спокійнішою, як це буває завжди, коли людина, що опинилась у важкому становищі, знаходить спосіб виграти час і віддалити вирішальну хвилину. І вона зібралася нанести разом із Порпорою візит вельми знаменитому й вельми захваленому придворному поетові, панові абату Метастазіо; цьому візиту її вчитель надавав величезного значення.

Знаменитому абатові було тоді близько п'ятдесяти років. Він був дуже гарний собою, чарівний у поводженні, чудовий співрозмовник, і Консуело, напевно, відчула б до нього велику симпатію, якби перед тим як вони вирушили до будинку, де на різних поверхах мешкали придворний поет і перукар Келлер, не відбулася в неї з Порпорою така розмова.

— Консуело, — почав маестро, — зараз ти побачиш зовсім здорового чоловіка із жвавими чорними очима, рум'яним обличчям і свіжими, усміхненими вустами; але йому будь-що-будь хочеться вважати себе жертвою виснажливої, тяжкої та небезпечної хвороби; він їсть, спить, працює та гладшає, як усякий інший, а запевняє, буцім у нього безсоння, пригнічений стан духу, занепад сил, що він мусить дотримуватися дієти. Гляди ж не осоромся і, коли він почне при тобі скаржитися на свої недуги, не здумай говорити йому, що він не схожий на хворого, має дуже добрий вигляд або що-небудь подібне до цього, бо він жадає, аби його жаліли, дбали про нього й заздалегідь оплакували. Хай Бог милує тебе також заговорити з ним про смерть або про кого-небудь померлого: він боїться смерті й не хоче вмирати. Але разом з тим не зроби дурості й не скажи йому на прощання: «Сподіваюся, що ваше дорогоцінне здоров'я незабаром поправиться», — тому що він бажає, аби його вважали вмираючим, і якби він був у змозі запевнити, що вже мертвий, був би в захваті, за умови, однак, що сам цьому не віритиме.

— От уже дурна манія у великої людини, — зауважила Консуело. — Але про що ж із ним говорити, якщо не можна заїкнутися ні про видужання, ні про смерть?

— Говорити треба про його хворобу, задавати йому тисячу запитань, вислуховувати всі подробиці про його нездужання та муки, а насамкінець сказати, що він недостатньо дбає про свою особу, не думає про себе, не щадить себе, занадто багато працює. Таким способом ми заслужимо його прихильність.

— Одначе ж ми йдемо до нього із проханням написати лібрето, яке ви покладете на музику, а я буду виконувати, чи не так? Як же ми можемо радити йому не писати й у той же час просити якомога швидше написати щось для нас?

— Усе влаштується само собою під час розмови. Треба тільки вміти до речі вставити слівце.

Маестро хотів, аби його учениця сподобалася поетові, але через властиву йому уїдливість, як завжди, не міг не висміяти свого ближнього, і, таким чином, сам припустився помилки, викликавши в Консуело те критичне ставлення і внутрішнє презирство, які роблять нас малолюб'язними та малоприємними