Джерело - Айн Ренд

— Кеті, я не говоритиму, що досі кохаю тебе. Я й сам цього не знаю. Я ніколи себе про це не запитував. Зараз це не має значення. Я не кажу це, бо сподіваюся на щось або думаю, або ж намагаюся… Знаю лише, що кохав тебе, Кеті, кохав тебе, хоч би що я робив, навіть якщо кажу про це востаннє, я кохав тебе, Кеті.

Вона поглянула на нього — здається, їй було приємно. Вона не була ні схвильована, ні щаслива, ні жаліслива — просто задоволена. Він подумав: навіть якби вона була старою дівою, розчарованою соціальною активісткою, як зазвичай думають про таких жінок, із тих, хто зневажає відмінності між статями, хизуючись власними чеснотами, це було би помітно, виражалось би принаймні ворожим ставленням. Але ця вдоволена толерантність, здається, свідчила про те, що вона припускає любовні стосунки як поступку людській природі, і треба через це пройти, як через будь-що інше, це поширена слабкість без серйозних наслідків. Їй було приємно це почути, як було би приємно почути ці слова від будь-якого іншого чоловіка. Її реакція була як червоний мексиканець на лацкані — зневажлива поступка людському марнославству.

— Кеті… Кеті, скажімо, це не важливо — те, що між нами зараз, — але минуле все одно має значення, правда? Того, що було між нами, не зруйнувати, Кеті…Люди зажди шкодують, що минуле безповоротне, що нічого не змінити — але я радий цьому. Ми не можемо його зіпсувати. Ми можемо згадувати про нього, адже так? Чому б і ні? Я маю на увазі, як ти й сказала, коли дорослі люди, не обдурюючи себе, не плекаючи надій, просто його згадують… Ти пам'ятаєш, як я вперше приїхав до тебе в гості у Нью-Йорку? Ти була така тоненька і маленька, зі скуйовдженим волоссям. Я сказав тобі, що ніколи не полюблю нікого іншого. Я тримав тебе на колінах, і ти була просто невагома, я сказав, що нікого іншого ніколи не любитиму. А ти відповіла, що знаєш це.

— Я пам'ятаю.

— Коли ми були разом… Кеті, мені соромно за багато своїх вчинків, але я не відчуваю сорому за жодну мить, проведену з тобою. Коли я запропонував тобі вийти за мене заміж… ні, я ніколи не пропонував… я лише сказав, що ми заручені… а ти відповіла «так»… це було на лавці в парку — падав сніг…

— Так.

— На тобі були смішні вовняні рукавички — мітенки. Я пам'ятаю… на шерстинках були краплі води — круглі, наче намистинки — вони спалахували, коли повз нас проїжджала якась машина.

— Так, я вважаю, що інколи можна зазирнути в минуле. Але людський обрій розширюється. З роками людина стає духовно багатшою.

Він помовчав. Потім сказав безбарвним голосом:

— Вибач.

— За що? Ти дуже милий, Пітере. Я завжди казала, що чоловіки сентиментальні.

Він подумав: «Ні, вона не прикидається — ніхто не зможе так вдавати, — хіба що це прикидання перед самим собою, і тоді вже немає жодних меж, немає ради, немає сьогоднішнього дня…».

Вона говорила й далі, а незабаром знову повернулася до розповідей про Вашингтон. Він відповідав, коли це було необхідно.

Він думав про те, що минуле і теперішнє пов'язані, та якщо в минулому сталася помилка, вона компенсується сьогоднішнім болем, і цей біль робить минуле безсмертним — він і уявити не міг, що хтось може знищити все, як це щойно зробила Кетрін, — цілком убити минуле, ніби для неї його ніколи не існувало.

Вона глипнула на годинник і легенько, нетерпляче зітхнула:

— Я спізнююся. Мушу бігти.

Він витиснув із себе:

— Ти не заперечуєш, Кеті, якщо я тебе не проводитиму? Це не грубість. Я просто думаю, що так краще.

— Звісно, так і є. Авжеж, не заперечую. Я цілком добре орієнтуюся в місті, та і які формальності можуть бути між давніми друзями, — додала вона, взяла свою сумку і рукавички, зіжмакала паперову серветку й охайно поклала її до чашки з-під чаю. — Я зателефоную тобі, коли буду в місті наступного разу, і ми знову десь перекусимо разом. Хоча не можу сказати напевно, коли це буде. У мене стільки справ, я повинна відвідати стільки місць. Минулого місяця я була в Детройті, а наступного тижня лечу до Сент-Луїса. Але якщо знову матиму відрядження до Нью-Йорка, неодмінно зателефоную. Бувай, Пітере, було дуже приємно.

11

Ґейл Вайненд милувався блискучим деревом палуби. Дерев'яні й мідні клямки, що перетворилися на вогняні плями, допомагали йому відчути все навколо: сповнені сонцем кілометри простору між палахкою безмежністю неба та океану. Це було в лютому, і яхта з вимкненим двигуном завмерла в південній частині Тихого океану.

Він схилився над поруччям і подивився на Рорка. Рорк плив на спині, витягнувши тіло прямою лінією, розкинувши руки і заплющивши очі. Його засмага свідчила про місяць таких днів, як оцей. Вайненд думав, що любить саме так відчувати простір і час: у потужності своєї яхти, в засмаглій Рорковій шкірі, у власних засмаглих руках на поруччі.

Він не плавав на цій яхті кілька років. Цього разу він запросив лише Рорка. Домінік залишилася вдома.

Вайненд сказав:

— Говарде, ти вбиваєш себе. Ти працюєш у такому темпі, що його ніхто не витримає довго. І це триває від Монадноку, правда? Гадаєш, тобі вистачить мужності для найскладнішого випробування для тебе — відпочинку?

Він здивувався, коли Рорк охоче погодився. Рорк розсміявся:

— Я не тікаю від роботи, якщо це те, що тебе здивувало. Я знаю, коли зупинитися — та я не зможу зупинитися, якщо не покину все негайно. Я знаю, що перепрацювався. Я зіпсував забагато паперу останнім часом, і в мене виходили жахливі проекти.

— У тебе колись виходять жахливі проекти?

— Можливо, навіть більше, ніж у будь-якого іншого архітектора, і в мене менше можливостей виправдатися. Єдина відмінність — це те, що всі мої спартачені проекти закінчують життя в кошику для сміття.

— Попереджаю, ми вирушаємо на кілька місяців. Якщо ти почнеш шкодувати і рюмсатимеш за своїм кульманом, як усі люди, які не вміють ледарювати, я не відвезу тебе назад. На борту я найогидніший з усіх тиранів. У тебе буде все, що ти лише зможеш собі уявити, крім паперу та олівців. Я не залишу тобі навіть свободи слова. Жодних згадок про підтримувальні конструкції,