Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— За корову вам заплатили! Ми даремно нічого не беремо. Скільки отримала?

— Сто вісімдесят карбованців. А що ж я за них куплю? Кіло солі! Пачка сірників — двадцять карбованців… А у мене ж діти. — Випхали мене ще й зі східців турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакі-то порядки. Нові!

XXXVІ

На світанку Дмитра розбудили брязкіт зброї і радісні голоси. Спочатку думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комісара не почув. Швидко одягнувся, на ходу поправив пістолет ТТ і вийшов з землянки.

— Ну, хлопці, і притаскали ж ми сулію! — потираючи руки, чогось вовтузився біля порога Кирило Дуденко.

— З самогоном? — здивовано і весело відгукнувся голос із кутка.

— Ще краще!

— Невже із спиртом? — аж підвівся на лікті Олекса Слюсар. — За це тебе, брате, розцілувати мало.

— Ще краще.

— Що ж воно може бути луччим мені? Бабського, солодкого, вина дістали?

— Ні, амоналу добули.

— Амоналу! Не знаю, для чого він, — розчаровано протягнув Слюсар і знову ліг на піл.

— Невже, братці, амонал! — радісно гукнув колишній уральський бурильник Іван Стражніков. — Поїзди будемо під откос пускати. Амонал — важная штука! — значимо протягнув.

— А ти знаєш, як біля нього ходити? — зіскакує на долівку Олекса Слюсар, і вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро незадоволене, тепер, наче в дитини, освітлюється жадібною надією.

— Хліб мій! — коротко пояснює Стражніков.

— Невже і поїзди цією крупою можна рвати?

— Можна і треба! — повчально гримить Стражніков, молодцювато звичним рухом збиваючи набік безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою проглянув шрам і майже зовсім погас під буйним чубом.

— Браток, а мене навчиш? Увесь вік дякуватиму. Рука в мене легка. Що побачу своїми очима, те і зроблю. Я такий!

Тепер хитрувате обличчя Слюсара стає таким благальним, що навіть спокійний Лазорко не витримав — чмихнув, і в кривій усмішці заворушились уста, погойдуючи велику люльку.

— Навчу.

— От спасибі, браток! На, візьми на спомин про нове діло! — і Слюсар театральним рухом простягнув Стражнікову невеличку філігранну запальничку, щоб, на всякий випадок, відрізати всі ходи до відступу, коли матрос захоче передумати. І зразу ж Олекса з цікавістю і побоюванням, косуючи оком, закружляв поволі навколо величезної сулії з амоналом.

— Іване, ти і мене навчи, — кладе на плечі матросові важку руку Лазорко Іванець.

— Прийміть і мене до вашого колгоспу! — Невеличкий завзятий Кирило Дуденко охоплює двома руками Лазорка і Олексу. В цей час з його кишені вилітають списані олівцем листки паперу.

— Поезія полетіла! Багато ж понаписував. І не хвалиться. Я теж колись вірші писав, — помагає збирати листки Олекеа Слюсар. — І потерпів повну поразку на цьому фронті. У дев'ятому класі всі свої витвори я на уроці літератури обережно поклав на парту Оксані. А вона, певно, не зрозуміла, що з мене міг би вийти класик, і передала зошит учителеві. Викликали мене в учительську, сказали кілька теплих слів, і пообіцяв директорові, що не буду більше ні віршів писати, ні дівчат любити. Вірші, правда, покинув складати, а другої половини обіцянки не виконав: на цій самій Оксані через п'ять років оженився. Як тільки що до чого, то й нагадую їй про минуле. В тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пішло…

Біля виходу метушня і тиск. На траві біліють широко простелені полотна паморозі, і блідий світанок зеленить просвіти між деревами, обличчя партизанів.

— Ікра першого сорту! — Іван Стражніков розглядає на долоні бурий, схожий на пісок амонал. До нього підійшов Дмитро.

— Товаришу командире, тепер ми попсуємо фашистам трохи крові, — осміхаючись, висипав амонал в сулію.

Веселий на вдачу, легкий на руку, рівно став перед командиром, поблискуючи розумними сірими очима. На невисокій, міцно збудованій постаті добре ліг чорний матроський бушлат; з-під безкозирки, молодцювате збитої набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобі.

— Треба хлопців навчити підривної справи.

— Аякже, — погодився. — Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий шматок злежаного бікфордового шнура. І розглядаючи тонкий шматок плетива, Стражніков задумавсь. Колупнув нігтем під тканиною шнура рурочку пороху, подививсь у далечінь, похитуючи головою і щось розмірковуючи.

Далеко за голими деревами сходило осіннє сонце. Переганяючи одна одну, побігли зубцюватими хвилями тіні. І легка паморозь перетоплювалась в роси, а ті, оживаючи, скидались, неначе мальки на воді. У верховіттях шумів вітер, біля прогалини роздвоювався, неначе ріка, — одним рукавом підводився вгору, лунко переколихуючи лісові шуми, а другим з шелестом покручено вився по землі. Ще цвіло жилаве ведмеже вушко, хоч кілька жовтих округлих квіток, прибитих нічними приморозками, лежало біля кореня, ще синіла одинока квітка розпарованих братів, ще зеленіли, оповиті мшистим синім оксамитом молоді пагінці, одначе осінь уже владно господарювала в лісах, і оголені кущі шипшини червоніли продовгуватими коралами. Сумовито, овечими шапками, чорніли кротячі нори, а безлиста, підмита струмком ліщина щось тихо наспівувала і своїм гнучким тонкостоєм і вибіленим корінням. Тільки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, і рясно подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вільшина.

І згадалася бурильникові уральська осінь, посічені гори, покриті свічами-соснами, порізані сліпучими блискавицями-березами, пригадався той рідний світ, що тільки у снах йому снився тепер.

— Дай, подивлюсь на шнур, — простягнув руку непосидючий Кирило Дуденко.

— Нема чого на чуже заритись. Добудь сам, тоді й дивись. Хтось усміхнувся, а Стражніков поволі заховав бікфордів шнур у кишеню і пішов до землянки майструвати дерев'яну скриньку. Він знав, що шнур підозрілої якості, проте сподівався: може, на його щастя, все обійдеться гаразд. «Треба ж фашистів бити».

Тісним колом обступили матроса майбутні підривники, і він їм терпляче, по кілька разів, пояснював, як треба змайструвати саморобну міну, як її найкраще закласти на шосе чи залізниці.

Надвечір зібрались партизани біля віковічного дуба. На березовому пеньку стояла невелика, акуратно зроблена скринька. Біля неї навпочіпки сидів Стражніков і ще пояснював:

— Всипав я сюди з півтора кілограма амоналу. В отвір заклав запал від гранати РГД-33 і ізоляційною стьожкою з'єднав із бікфордовим шнуром. — Після роздуму додав: — Бікфордів шнур повинен бути добрим, не пожмаканим, — і знову замислився.

— А коли пожмакається, то що?

— Тоді він враз спалахне, і лежати тобі в дерев'янім бушлаті. Та й пішли, друзі, на… практику.

Дмитро, вирядивши партизанів, цілу ніч тривоживсь, нило серце, ніби віщувало горе. Десь аж по обіді прийшли товариші, але Іван Стражніков не прийшов, його принесли підривники на руках своїх мертвого. Смертю героя поліг він під час вибуху. Похмура тиша стояла в лісі…

Мовчки скинули партизани шапки, колом стиснулись над своїм товаришем.

Тяжко задумавсь Дмитро. Ще не вірилось, що ненаситна смерть