Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— У тій хаті спить. — Докія прихилила бородату голову сина до себе. Поцілував Дмитро матір і дочку, тільки Югину обминув, почуваючи перед нею незручність, збільшену до того присутністю Шевчика.

— Перекипіло, виходить? — усміхнувся Шевчик.

— Як бачиш… І найбільша досада вчепилась, бо така думка налетіла: обманув ти нас всіх, воювати кинув.

— Ну, мені пора в дорогу. Всього доброго вам, — підійшов Григорій до Докії.

— Будь здоров, Грицю. Нехай тебе доля береже, — поцілувала його в чоло. — Попрощайся ж, Дмитре, з чоловіком. Не на прогулянку йде.

Жмурячись, косуючи оком, подивився на Григорія і знову одвів погляд від нього.

— В партизани ідеш? Чи на схід пробиратимешся? — незручно стало за все.

— В партизани.

— В партизани? — строге обличчя Дмитра пом'якшало. Тепер він іншими очима дивився на Григорія. Рештки гніву розвіювалися, мов останні клапті туману при сонці. Затремтіли і стіни задавненої неприязні. — Григорію, ти вже в якомусь загоні? Чи може?.. — завагався на мить і вже, рвучи натягнені в душі та голосі нитки, зовсім тихо промовив: — Тоді приймемо тебе до себе… Спільна робота, діла наші вище наших… Ну, сам розумієш. Ти ж кандидат партії. Ти завжди далі бачив, ніж я.

Після цих слів гора звалилась із плечей, тільки дихати стало важче — серце поширшало.

Григорій здивовано поглянув на Дмитра, біля очей затремтіли тоненькі пучки зморщок.

— Ну, спасибі, Дмитре, за справжнє слово. Обнадіяв ти мене — ясніше тебе побачив… Іду в загін. Чекають там мене.

— Де?

— Далеченько звідси.

— А зв'язок нам треба мати. Чи на поміч доведеться один одному прийти, чи разом ворочати справами. Життя таке…

— І за це радий, Дмитре. Зв'язок установимо.

— Повечеряємо разом?

— Ні, мені треба поспішати. Далека дорога.

— Берестом не йди. Там, коло ярів, заміноване поле лежить. Дуже хитро заміноване.

— Звідки знаєш?

— Думали міни в своє господарство перетягнути, однак на якусь технічну новину напоролись.

— Щасливий будь. Бий ворогів невтомно. Щоб не довелося червоніти перед своїми людьми.

— Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, — подав тверду руку.

Провів його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява затопила Григорія, і незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними кроками увійшов до хати, пригорнув Югину.

— Налякав? Дуже? Пробач.

Дружина, відхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими і щасливими очима.

— Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скільки років прожили. Хіба ж ти не знаєш, не вивчив мене? Не те що… Хіба навіть в думці можу когось до тебе прирівняти? До такого… вредного, а ти наче… — притулилася до його грудей.

— Ну, не буду вже більше, — підвів рукою підборіддя дружини і поцілував наймиліші уста.

— Ще й досі не відійшло, — притулила сплетені пальці до грудей і сіла на лаві. — Де ж ти тепер? Надовго до нас?

І застигла в чеканні.

— Тільки на часинку заскочив.

— На часинку тільки? І ту треба було скаламутити. — Вона притулилась до нього всім тілом, а потім глянула в чорні, зм'якшені очі. — Тяжко тобі, Дмитре?

— Тяжко, Югино. І найважче — за людей відповідати. Багато легше б бути тим, «куди пошлють». А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке діло. Тепер хватило сміливості.

— Так ти командиром?

— Командир.

— І оце так уриватися в хату… — усміхається, ще тісніше прихиляючись до Дмитра.

— Здаюсь! — жартівливо підводить руки вгору. — Погарячився. Подумав, що Григорій обмілів… Хороший він, твердий чоловік.

— Твердий, не зігнеться лозиною.

В хату входить мати з Андрієм, що весь горить і сяє від радості. Проте підходить до батька поволі, з повагою, і щасливо мружиться, коли кучерява борода покриває все його обличчя.

— Ну, сину, як живеш?

— Погано, тату.

— Чому?

— Самі знаєте чому. Горе кругом ходить… Візьміть мене, тату, з собою.

— Не мудруй, Андрію. Не на твої роки і сили наше діло… Бач, якого викохала — в партизани до батька хоче, — звертається до Югини. — А ти ще не думаєш партизанити? — ловить Ольгу за ручку.

— Чому не думаю? — відповіла дівчинка. — Аби тільки взяли.

— Ну, думай. Тільки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив додому. Тоді всіх фашисти повісять.

— Ніби я маленька, не знаю, — так само тихо промовляє Ольга. — Мовчатиму, як камінь, поки наші не прийдуть.

— Вечеряй, сину, — приносить Докія яєшню, а сама спирається ліктем на скриню і не спускає погляду з сина.

— Сідайте ви, мамо, Югино, діти.

— Ми недавно повечеряли, — слідкує за незвичним бородатим обличчям і зітхає.

— Чого ви, мамо?

— Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, — тільки тебе бачу. І от прийшов ти, а мені не віриться.

— А може то не я? Якийсь дядько бородатий… — і течуть слова про все, все, такі дорогі, несподівані, як тільки буває при нежданих зустрічах.

Знову хмурніє Дмитро, коли Югина розповіла, як ударив її гарапником Сафрон Варчук, і вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.

Прощання… От воно підводить чоловіка і він, наближаючись до дружини, уже віддаляється від неї.

— Дмитре, рідний, — задихається Югина і прикладає руку до своїх грудей.

«Що, маленька?» — одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.

— Дмитре, коли можна, бери і нас із собою… — швидко шепче вона, боячись, що він зразу ж обірве її. — Хоч хліб пектиму у вас — і то полегшає на душі… Вам все одно без жіночих рук, певно, не обійтись. Правда? Він мовчки вислухує дружину.

— То як, Дмитре? — тремтить її голос і тремтять сльози на віях.

— Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час…

— А коли ж?..

— Дай з силами зберемося… Пиху з фашиста зіб'ємо, так зіб'ємо, щоб він, тхір двоногий, навіть курку боявся зачепити.

— Коли це буде?..

— Незабаром! — пригадує гарячі слова Тура. — Скоро Червона Армія своє слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять наші ліси, уже ломиться розгубленість і страх перед ворогом, першими партизанськими пострілами ломиться. А як підведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного боку, а фронт з другого — буде без пам'яті летіти фашист. До своїх кордонів і далі мазатиме п'яти…

— Коли б то скоріше цієї години діждати, — проводить його до дверей.

— Не забувай же, сину, нас. Частіше навідуйсь, — сумовито шелестять слова матері; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрія, а вже ніч огортає Дмитра. І притишені зітхання ще довго йдуть із ним, а рука тугіше стискає потеплілу шершаву ручку пістоля.

Він довго не може перебороти спокуси: піти у криваві гості до Варчука. Навіть прямує з двоє гін, обмірковуючи план, як йому