Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Маріє Дмитрівно, пустіть мене до неї, ради бога! — сказала вона. Марія Дмитрівна, не відповідаючи їй, відімкнула двері і ввійшла. «Гидко, паскудно… в моєму домі, мерзенне дівчисько… Тільки батька шкода! — думала Марія Дмитрівна, намагаючись погасити свій гнів. — Хоч як трудно, а звелю усім мовчати і приховаю від графа». Марія Дмитрівна рішучими кроками увійшла до кімнати. Наташа лежала на дивані, закривши голову руками і не ворушилася. Вона лежала в тій самій позі, в якій залишила її Марія Дмитрівна.

— Гарна, дуже гарна! — сказала Марія Дмитрівна. — У моєму домі коханцям побачення призначати! А прикидатись нема чого. Ти слухай, коли я з тобою говорю. — Марія Дмитрівна торкнула її в руку. — Ти слухай, коли я говорю. Ти себе осоромила, як дівка найгірша. Я б з тобою те зробила, та мені твого батька жаль. Я приховаю. — Наташа не змінила положення, а тільки все тіло її стало скидатися від беззвучних, судорожних ридань, що душили її. Марія Дмитрівна оглянулась на Соню і присіла на диван біля Наташі.

— Щастя його, що від мене втік; та я знайду його, — сказала вона своїм грубим голосом. — Чуєш ти, чи ні, що я говорю? — Вона просунула свою велику руку під Наташине обличчя і повернула її до себе. І Марія Дмитрівна, і Соня здивувалися, побачивши Наташине обличчя. Очі її були блискучі й сухі, губи міцно стулені, щоки опустилися.

— Йдіть… від… мене… що мені… я… помру… — промовила вона, злим зусиллям видерлася від Марії Дмитрівни і прибрала попередню позу.

— Наталіє!.. — сказала Марія Дмитрівна. — Я тобі добра бажаю. Ти лежи, ну лежи так, я тебе не займатиму, і слухай… Я не говоритиму, яка твоя провина. Ти сама знаєш. Ну, та тепер уже батько твій завтра приїде, що я йому скажу? Га?

Знову Наташине тіло заколивалось від гіркого плачу.

— Ну, взнає він, ну, брат твій, наречений!

— У мене нема нареченого, я відмовила, — прокричала Наташа.

— Все одно, — говорила далі Марія Дмитрівна. — Ну, вони взнають, що ж вони, так залишать? Адже він, батько твій, я його знаю, коли він на дуель його викличе, добре це буде? Га?

— Ах, залиште мене, нащо ви всьому перешкодили! Нащо? нащо? хто вас просив? — кричала Наташа, трошки підвівшись на дивані і злісно дивлячись на Марію Дмитрівну.

— Та чого ж ти хотіла? — вигукнула, знову розсердившись, Марія Дмитрівна. — Що ж, тебе замикали, чи що? Ну, хто ж йому перешкоджав до тебе додому їздити? Нащо ж тебе, як циганку яку, вивозити?.. Ну, завіз би він тебе, що ж ти думаєш, його б не знайшли? Батько твій, твій брат, чи наречений? А він мерзотник, негідник, ось що!

— Він кращий за всіх вас, — вигукнула Наташа, підводячись на лікоть. — Якби ви не заважали… Ах, боже мій, що це, що це! Соню, за що? Ідіть звідси!.. — І вона заридала з таким розпачем, з яким оплакують люди лише те горе, причиною якого вони почувають самі себе. Марія Дмитрівна почала була знову говорити; та Наташа вигукнула: «Ідіть, ідіть, ви всі до мене ставитесь з ненавистю, з презирством!..» І знову впала на диван.

Марія Дмитрівна ще якийсь час усовіщала Наташу і переконувала її, що все це треба приховати від графа, що ніхто не знатиме нічого, якщо тільки Наташа візьме на себе все забути і ні перед ким не давати взнаки, що будь-що трапилось. Наташа не відповідала. Вона й не ридала більше, але її почало морозити і трусити. Марія Дмитрівна підклала їй подушку, накрила її двома ковдрами і сама принесла їй липового цвіту, та Наташа не озвалася.

— Ну, нехай спить, — сказала Марія Дмитрівна, йдучи з кімнати і думаючи, що вона спить. Але Наташа не спала і застиглим поглядом розширених очей на блідому обличчі дивилася просто перед себе. Цілу цю ніч Наташа не спала, і не плакала, і не розмовляла з Сонею, яка кілька разів вставала й підходила до неї.

Другого дня на сніданок, як і обіцяв граф Ілля Андрійович, він приїхав з підмосковної. Він був дуже веселий: справа з покупцем ішла на лад і ніщо вже не затримувало його тепер у Москві і в розлуці з графинею, за якою він скучив. Марія Дмитрівна зустріла його і сказала йому, що Наташа дуже захворіла вчора, що посилали за лікарем, але що тепер їй краще. Наташа цього ранку не виходила зі своєї кімнати. З міцно стуленими потрісканими губами, з сухими застиглими очима, вона сиділа біля вікна і неспокійно вглядалася в тих, що проїжджали вулицею, і квапливо озиралася, коли хто входив до кімнати. Вона, очевидно, чекала вістей про нього, чекала, що він сам приїде або напише їй.

Коли граф увійшов до неї, вона стурбовано обернулась на звуки його чоловічих кроків, і обличчя її набрало попереднього холодного і навіть злого виразу. Вона навіть не підвелася назустріч йому.

— Що з тобою, мій ангеле, хвора? — спитав граф.

Наташа помовчала.

— Так, хвора, — відповіла вона.

На тривожні графові запитання про те, чому вона така пригнічена і чи не трапилось чого-небудь з нареченим, вона запевняла його, що нічого не сталося, і просила його не турбуватись. Марія Дмитрівна підтвердила Наташині запевнення, що все гаразд. Граф по вдаваній хворобі, по глибокому засмученню дочки, по збентежених обличчях Соні і Марії Дмитрівни ясно бачив, що в його відсутність щось трапилось; але йому так страшно було думати, що що-небудь ганебне трапилося з його любою дочкою, він так любив свій веселий спокій, що уникав розпитів і все намагався запевнити себе, що нічого особливого не було, тільки печалився від того, що через її недугу, відкладався їх від'їзд у село.

XIX

З дня приїзду дружини в Москву П'єр збирався поїхати куди-небудь, щоб тільки не бути з нею. Скоро після приїзду Ростових у Москву враження, яке справляла на нього Наташа, змусило його поквапитися здійснити свій намір. Він поїхав у Твер до вдови Йосипа Олексійовича, яка давно обіцяла дати йому папери небіжчика.

Коли П'єр повернувся в Москву, йому подали листа від Марії Дмитрівни; вона запрошувала його до себе у вельми важливій справі, що стосувалася Андрія Волконського та його нареченої. П'єр уникав Наташі. Йому здавалося, що його приязнь до неї глибша, ніж мала б бути приязнь жонатого чоловіка до нареченої свого друга. І якась доля раз у раз зводила його з нею.

«Що трапилось? І що їм до мене? — думав він, одягаючись, щоб їхати до Марії Дмитрівни. —